Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"


  Архів номерів

  
№10 (132)
2005 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Нестор Літописець

Архієпископ Львівський і Галицький Августин відвідав батьківщину протопресвітера Гавриїла Костельника у Сербії

Релігійне навчання і виховання дітей і молоді в Україні: проблема і шляхи розв'язання

Подорож через Україну

Не чую, але вірую

Два колоски Дитяча сторінка

Деякі аспекти релігійного виховання підлітків у сім'ї На допомогу вчителю і вихователю

Життєпис ієромонаха Серафима Роуза

Я стільки років втратила...

Землі Галицької похвала

Новини

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Головний редактор:
протоієрей Богдан Хилинський

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
  Rambler's Top100

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

    

Я СТІЛЬКИ РОКІВ ВТРАТИЛА...

Я не пам'ятаю, з якого віку я почала задумуватися про Бога. Але коли мені було 4 роки - помер мій дідусь, і це була моя перша зустріч зі смертю. Мені стало страшно: адже і я колись умру, і не могла змиритися з думкою, що і мене колись не буде. Тоді для мого розпачу було два виходи: 1) поки я виросту, люди що-небудь придумають від смерті; 2) після смерті є життя. Моя прабаба була дуже набожна, і, може бути, її молитвами згодом Бог привів мене до Православ'я. А в школі я, як і всі, була “зразковою піонеркою”, з гордістю носила червоний галстук. “Чесне піонерське” було для мене не порожнім словом. Я говорила, що Бога немає. Але це скоріше було не тому, що була абсолютно впевнена в неможливості існування Бога, а тому, що серйозно про Бога не думала, а говорила, тому що так багато хто говорив.

У 90-х роках на прилавках стали з'являтися книги про НЛО, про карму, реінкарнацію, східні вчення. Мій атеїзм плавно став танути. І я зі спрагою почала поглинати усе, що стосується “вищої матерії”: Д.Андрєєв, Блаватська, Реріх, Лазарєв.. По книжках вираховувала, ким я була в “минулому житті”, і щиро вірила в усе, що мені ці книги пропонували. У школі деякі вчителі теж цікавилися потойбічним, і іноді для нас дітей розповідали про барабашок, НЛО і привиди. У старших класах був у нас предмет “психологія”, але психології як такої не читали, а розповідали про чакри, медитації і навіть проводили сеанси. А от сеанси гіпнозу Кашпировського в мене завжди викликали жах. І мої батьки не могли мене посадити до телевізора. Різні секти мене теж не захоплювали, я боялася того, що досвіди трансів і інших прийомів ще не вивчені, і не відомо, які можуть бути наслідки. Тому я обмежувалася тільки читанням книг, не ідучи в “практику”. А навколо розповідали, як добре пройти сеанс ребефинга і позбутися від усіх комплексів, хвороб, одержати екстрасенсорні здібності і робити так, щоб люди підкорялися твоїй волі, навіть не знаючи про це. Я вагалася, але вирішила не ризикувати.

Коли мені було 12 років, занедужала моя бабуся, вона була прикута до постелі 5 років. Я дуже її любила, і втратити її для мене було страшно. Це був один з найважчих періодів усієї нашої родини: недосипання, переживання і боротьба за її життя. Вона була людиною похрещеною, але віра в партію затьмарила віру в Бога. Та за ці 5 років страждань вона звернулася до Бога. А я все розповідала їй про вищий розум і інші світи. Вона просила нас купити їй хрестик. Ми хрестик купили, але разом з ним і талісман, “що додає енергію”. На її прохання в 13 років я охрестилась. Тоді усі релігії і Православ'я я вважала як різні шляхи, що ведуть до Бога, і не важливо, яким шляхом йти. Два рази ми приходили з мамою в Церкву прийняти таїнство Хрещення, і два рази все відкладалося. Тоді ми вирішили: підемо втретє, і якщо знову не вийде, тоді хреститися зовсім не будемо. Слава Богові, хрещення відбулося! Це був перший мій вхід у храм. Поки чекали в черзі хреститися, я стояла біля Розп'яття і з жахом дивилася на рани від цвяхів на ногах Христа, навіть закривала очі, щоб не бачити. Але знову дивилася і дивилася. Це було моє перше глибоке враження. Тоді я похрестилась тільки для того, щоб Бог допомагав, а про те який тепер мій обов'язок як християнина, я не знала. Нічого я не знала ні про таїнство сповіді і Причастя, ні про те, що в храмі співають і навіщо моляться. Смерть моєї бабусі (без сповіді, Причастя і відспівування, яких вона так хотіла) я переносила важко, я втратила опору, тепер я її шукала тільки в Бозі. Я і любила її, і боялася, що вона може прийти у виді привиду, і тому щораз перед сном читала “Отче наш” і хрестилася. Євангеліє я не читала, але ця Книга в хаті у нас була, навіть не знаю звідки. Я використовувала її як підпірку до ніжки ліжка, як найбільш непотрібну книгу, якої не шкода. На Ній залишилася велика тріщина на всю довжину, як пам'ять про таке блюзнірство. А читати Євангеліє я почала через кілька років.

Коли я ще вчилася у 9 класі, був у мене екзамен з української літератури. І я, виходячи зі корисливих позицій, просила в Бога, щоб мені попав 17 білет, і пообіцяла, що тоді прочитаю все Євангеліє. Який був мій подив, коли цей білет мені і попався. Але з виконанням обіцяного я не поспішала. Потім як “чесну піонерку” мене почала мучити совість. Думаю, ну прочитаю одну главу. З небажанням я почала читати. Спочатку було все незрозуміло, але потім усе цікавіше і цікавіше. Звичайно, я тоді більше сприймала в історичному контексті, але і це зробило враження. Я стала більше думати про Христа, про те, навіщо потрібна була така смерть, а не про будову паралельних світів і розвиток здібностей.

Після свого хрещення через 4 роки я побувала перший раз у монастирі: у Києво-Печерській Лаврі. Добре душею мені було там. І це при тім, що я завжди боялася цвинтарів і померлих, спустившись в печери до преподобних отців Києво-Печерським, - я страху не відчувала, а було навпаки спокійно, і я не могла пояснити чому так. Але я усе ще продовжувала вірити в переселення душ і всяку нісенітницю.

У 1997 м, коли мені було 19 років, ми всією родиною відпочивали в Трускавці і там організовувалася екскурсія в Почаївську Лавру. Саме цю поїздку я і вважаю початком свого навернення. Як пам'ятаю, вона була на 20 липня. Тоді все як би перешкоджало цій поїздці. Купили ми квитки на автобус, а потім ніяк не могли їх знайти. Усі полиці переглянули - квитків немає. Підходимо до автобуса, а нас не пускають. Ледве умовили, що ми не обманюємо. Там я перший раз почула церковний спів і так воно мені сподобалося, я стояла і не могла наслухатися. Я дивилася на обличчя ченців, це були не особи, а лики. Я почувала, що відбувається, щось велике, але слів розібрати не могла. Це потім я довідалася про Літургію. Ми приклалися до Чудотворної ікони Божої Матері і побували в підземній церкві біля мощей св. Іова Почаївського. З тієї поїздки я почала усвідомлювати, що Православ'я і те, що я читала, - зовсім несумісне. Що ж я читаю про інші релігії, а своєї зовсім не знаю. Тепер я почала шукати Православну літературу. Перша книга була саме до речі: Серафим Роуз, “Православ'я і релігія майбутнього”. І знову пішли книги, а в Церкву Бог привів через два роки. Тоді хворіла моя сестра і залишилася одна остання надія на Церкву. Нам порадили поговорити з одним священиком, але як і тоді при хрещенні, два рази ми приходили, а священик був зайнятий (або його не було в ці дні). Прийшовши втретє, ми вирішили поговорити з будь-яким отцем, що буде мимо проходити. Бог послав нам іншого священика, і я дякую Богові, що саме він тоді проходив мимо. У моєму представленні священик був старий, побілений сивинами, що зовсім віддалений від людей, і з висоти дивиться на все мирське, який не зможе мене зрозуміти. Але я побачила зовсім зворотне! Його відкритість і простота вразили мене. Така доброта була в його очах! За кілька хвилин спілкування, мені здавалося, що я його вже давно знаю. У нього була перша моя сповідь, а потім я перший раз причастилася! І от уже два роки, як я живу в лоні Церкви Православної.

Люди, скільки мудрості і досвіду зібрала наша Церква. І всі книги “містичної користі” не йдуть у порівняння з тим, що зберігають твори Іоанна Златоустого, Феофана Затворника, Іоанна Ліствичника, Іоанна Кронштадтського й інших великих святих! Тепер я знаю, що без Христа немає порятунку. Якщо ви ще захоплені різними східними течіями і сектами, то хоча б на моїх помилках, звернетеся до нашої віри! Я стільки років втратила в цьому духовному блуді. Нехай хоч це минає вас. Сохрани вас Господи!

Ольга Д., рік народження 1977
м. Запоріжжя, 5 вересня 2001 р.
  

 

На початок сторінки