Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№5 (91)  2002 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Пасхальне послання архієпископа Львівського і Галицького Августина

Пасха: вихід з пекла

Пасха: смерть і страждання - як розуміють її католики та протестанти

Свята великомучениця Ірина

Таємниця гробу Господнього

Пасха в часи гонінь на Церкву. Пасха у вигнанні

Як матінка Діонісія з кіньми христосувалася

Пасха в Москві

Життя молодих людей зараз є далеко не простим... Сторінка православної молоді

Пасхальне диво

В ніч на пасху. Дитяча сторінка

Парадокси релігійної статистики

Таємне стає явним

Оновлення ікони

Що хоче нам сказати Господь?

Падіння з дзвіниці

Симпатичне чудовище

Яблуко

Молитва матері Тяготи сучасних жінок-мироносиць

Дві кави по-турецьки

Моя дружина православна... (Лист в газету)

"Обливаний понеділок"

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
  Rambler's Top100

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ПАСХА: ВИХІД З ПЕКЛА

Пасха - це не просто свято. Це - суть християнства. Якщо ми уважно прочитаємо апостольські послання і подивимося ті перші проповіді, що приведені в “Діяннях апостолів”, нас чекає сюрприз: те, що проповідують апостоли, не можна визначити, як “етичне вчення Христа.”

Жодного разу вони не кажуть “так вчив нас Господь”, не переказують Нагірну проповідь і не передають з вуст у вуста чудеса Христові. Важливішим за все для них одне: Він помер за гріхи наші, але й воскрес. Пасхальні події - ось основа християнської проповіді. Християнство - не “вчення”, не моралістика, а “просто розповідь” про факт. Апостоли проповідують тільки факт - подію, очевидцями якої вони були.

Але при цьому говорять про Воскресення Христове не як про подію лише в Його житті, але й у житті тих, хто прийняв пасхальне благовістя - тому що “Дух Того, Хто воскресив з мертвих Іісуса, живе у вас” (Рим. 8, 11). Його смерть і Воскресення “діє в нас” (2 Кор. 4, 12).

І з тих пір кожний християнин може сказати: найголовніша подія в моєму житті відбулося в Єрусалимі, “при Понтії Пілаті”...

Що ж ми святкуємо на Пасху? Про богослов'я говорити сучасним людям нелегко, тому придивимося до того, що говорить про це ікона.

Але в православній іконографії немає ікони Воскресення Христового! Знайоме усім нам зображення Христа у білосніжних ризах, Який виходить з гробу з прапором у руці - це пізніша католицька версія, яка лише після Петра I появилася в храмах на Русі. Традиційна православна ікона не зображує моменту Воскресення Христа. Існує, однак, чимало ікон, напис на яких говорить, що перед нами “Воскресення Спасителя нашого Іісуса Христа”, а це зображення всього лише розповідає про події, які відбулися на день раніше - у Велику Суботу. Пасхальною іконою Православної Церкви є ікона “Зішестя в пекло”.

Христос на цій іконі начебто абсолютно статичний. Він тримає за руки Адама і Єву. Він тільки готується вивести їх з місця скорботи. Підняття ще не почалося. Але тільки що закінчився спуск: ризи Христа ще розвіюються (як після стрімкого спуску). Він вже зупинився, а ризи - ще ні. Перед нами - кінець зішестя Христа, звідси шлях піде вверх, з пекла - на Небо. Христос ввірвався в пекло, і розтрощені Ним врата пекла, розламані, лежать під Його ногами.

“Зішестя в пекло” показує нам, як твориться перемога Христова: не силою і не магічно-авторитарним впливом, але - через максимальне “Самоистощание”, Самоприменшення Спасителя. Старий Завіт розповідає, як Бог шукав людину. Новий Завіт, аж до Пасхи, нам говорить, як далеко довелося зійти Богу, щоб знайти, все-таки, Свого Сина.

Уся складність іконографії Воскресення пов'язана з необхідністю показати, що Христос - не тільки Воскреслий, але й Воскреситель. Вона говорить про те, для чого Бог прийшов на землю і прийняв смерть. На іконі - це переломний момент, мить зустрічі двох різнонаправлених дій, хоч вони мають одну мету: гранична відмітка Божественного зішестя стає стартом початку людського підняття. “Бог став людиною, щоб людина стала богом” - золота формула православного розуміння людини.

Можливості відкриваються для людини блискавично - “за мить”. Саме слово “пасха” означає - “перехід”, швидкий рух. У старозавітні часи пасхальним хлібом були опрісноки - прісні хлібці, виготовлені нашвидкоруч з тіста, якого ніколи було навіть заквасити. Настільки ж блискавично здійснюється і звільнення людства (всього людства, а не тільки єврейського народу) від рабства (вже не єгипетського, а самої смерті і гріха). Воскресення Христа - дарована нам перемога. Чи - перемога Христа над нами. Адже ми зробили все, щоб Життя не “жило в нас”: вивели Христа за межі храму своєї душі, своїми гріхами пригвоздили Його до хреста, поставили сторожів біля гробниці і запечатали її печаткою невір'я і нелюбові. І - наперекір нам, і заради нас - Він, все-таки, Воскрес.

Тому іконописець, завдання якого - передати пасхальний досвід Церкви, не може просто представити вихід Спасителя з труни як сценку. Іконописцеві необхідно пов'язати Воскресення Христа зі спасінням людей. Тому пасхальна тематика і знаходить повноту свого вираження саме в іконі “Зішестя в пекло”. Розп'ятий у п'ятницю і воскреслий у неділю, Христос в суботу сходить у пекло (Єф. 4, 8-9), щоб вивести звідти людей.

Перше, що впадає в очі на іконі “Зішестя” - це те, що в пеклі знаходяться... святі. Люди в німбах оточують Христа, що зійшов у пекло, і з надією дивляться на Нього. До пришестя Христового, до того, як Він з'єднав у Собі Бога й людину, для нас був закритий шлях у Царство Небесне. Від гріхопадіння перших людей у світі відбулася зміна, що перервала животворний зв'язок людей з Богом.

Стан, у якому пребували душі померлих, на староєврейській мові позначається словом “Шеол” - місце, де нічого не видно, сутінки і морок (Іов. 10, 21-22). Це скоріше стан тяжкого і гнітючого сну (Іов. 14, 12), ніж місце якихось конкретних мук. Це “царство тіней”, ця ілюзія своїм маревом закривала людей від Бога. Древні старозавітні книги не знають ідеї посмертної радості, не знають про рай.

Так, Екклезіаст без усякої надії вдивляється в тривалість людського життя. Псалмоспівець Давид, плачучи, розмірковує про скороминучість людського життя: “человекъ яко трава, дни его яко цветъ сельный, тако отцвете, яко духъ пройдетъ въ немъ и не будетъ”... І Іов запитує, не очікуючи відповіді: “Коли помре людина, то чи буде вона жити знову?” (Іов. 14, 14).

Так, старозавітні люди не знали про майбутнє життя. Вони могли передчувати, жадати цього - але явно їм нічого не було сказано. Адже говорити, що після смерті їх чекає життя в Бозі, Царство Небесне - значить втішати їх і вселяти надію, але ціною обману. Та сказати людям Старого Завіту правду про Шеол - означало провокувати в них напад безутішного відчаю або єпікурейства: “будемо їсти й пити, бо завтра помремо!”.

І ось прийшов час, коли сподівання, надії, все-таки, виправдалися, коли виповнилося пророцтво Ісаї: “На тих, хто живе в царстві тіней смертних, світло засіяє” (Іс. 9,2). Пекло обманулося: воно думало взяти свою законну данину - смертну людину, воно приготувалося зустрічати теслю Іісуса, який обіцяв людям Нове царство, а зараз сам опиниться під владою древнього царства пітьми - але пекло раптом виявляє, що в нього ввійшла не просто людина, а - Бог. В обитель смерті ввійшло Життя, у царство тіней - Отець світла.

Втім, і зміст, і настрій Пасхи як події нам не вдасться передати краще за святителя Іоана Златоуста: “Хай ніхто не ридає через свою нікчемність, тому що прийшло Царство для всіх. Хай ніхто не оплакує гріхів, тому що засіяло прощення із гробу. Хай ніхто не боїться смерті, тому що звільнила нас Спасова смерть. Воскрес Христос і Життя продовжилось. Воскрес Христос і немає жодного мертвого в домовині!”.

“Свій прийшов до своїх”. Хто ці “свої”? Святі царі і пророки, праведники Старого Ізраїлю? - Так. Але що говорить Златоуст? Хіба говорить він - “жодного іудея в гробі”? (у духовному гробі Шеола). Ні, - взагалі “жодного мертвого”.

Чи знали іконописці на Русі, що найдавніші православні святі вважали “християнами до Христа” праведних язичників філософів? “Сократ і Геракліт і їм подібні, котрі жили згідно з Логосом (Словом), суть християни” (св. Іустин Мученик). Усі ті, хто шукав Єдиного Бога і в ім'я Його подав своєму ближньому “хоч чашу холодної води”, чия совість вела до служіння Богу і до блага для всіх - усі вони шукали саме Христа (ще не знаючи Його імені). Так вважали перші отці Церкви, і навіть в той час, коли язичество було в силі, вони не боялися знати правду в її формально нехристиянському одязі - і воцерковляти її. Нехристиянських мислителів (якщо вони навчали добру) мали за та-ких, які не мали права вважати себе єдиними знавцями Істини, ще вважали, що Істина не належить їм, що Істина існує сама собою і доступна всім людям, що шукають духовного. І тому - як Мойсей наказав єврейському народу під час пасхального виходу забрати все золото з Єгипту (бо його євреї заробили за віки їхнього рабства) - так і християни повинні приносити в Церкву все краще: все духовне золото, зароблене людством поза церковною огорожею, “під рабством закону”.

Але ще й у “золоті часи” православного Средньовіччя, руські і молдавські іконописці, ще не знайомі з Іустином Мучеником, не соромилися на фресках соборів писати лики дохристиянських філософів. Може, і на іконах Воскресення Христового вони бачили і писали не тільки старозавітних праведників, але й усіх, що заслужили блаженство “алчбой и жаждой правды”. Як писав апостол Павло, “Бог є спаситель всіх людей, а найбільше вірних” (1 Тим. 4, 10). Адже Бог “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1 Тим. 2, 3-4). Як саме пришестя у світ Слова означає суд, який полягає в тому, що те, що було від світла - прийняло Світло, потягнулося до Нього й просвітлилось, а ті, чиї справи були злими, зненавиділи Його (Ін. 3, 19-21), - тому не тільки в етичному плані, але і в плані пізнання знаходиться повнота Істини, яка обов'язково буде “судити” всі інші людські погляди. “Істинне Слово, коли Воно прийшло, показало, що не всі погляди і не всі вчення вірні, одні погані, а інші добрі” (св. Іустин Мученик).

Мудрість дохристиянського світу освітилася “Сонцем Правди” - Христом. І все перемінилось. “Все, що є, вже було; що було, те й буде; ніщо не є новим під нічним світилом”... Згідний! Місяць є нічним світилом, а вночі всі коти сірі, але, заради Бога, огляньтеся довкола: чи немає чого нового під сонцем? Я вважаю, що про дух і сутність існує тільки дві літератури: це література дохристиянського періоду і література часів християнства” (Бестужев А. А.).

“Світло Христове просвіщає всіх”. Можливо, саме це хотів сказати древній іконописець, розміщуючи на іконі Воскресення серед зустрічаючих Спасителя людей не тільки з німбами, але й без них. На першому плані ікони ми бачимо Адама і Єву. Це перші люди, що позбавили себе спілкування з Богом, але вони ж довше за всіх і чекали на його відновлення.

Рука Адама, за яку його тримає Христос, безсильно повисла: немає в чоловіка сили самому, без допомоги Божої, вирватися з прірви Боговідчуження і смерті. “Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?” (Рим. 7, 24). Але інша його рука рішуче протянута до Христа: Бог не може спасти людину без зусиль зі сторони самої людини. Благодать не насилує.

По іншу сторону від Христа - Єва. Її руки протягнуті до Спасителя. Але - значима деталь - вони сховані під одягом. Її руки колись вчинили гріх. Ними вона зірвала плід з древа пізнання добра і зла. У день падіння Єва думала стати ближче до Вищої Істини, без любові до самої Істини, без любові до Бога. Вона обрала шлях магії - “вкусите и станете”, знехтувавши шлях праці, - заповідь “возделывания”... І ось тепер перед нею знову Істина, що стала плоттю - Христос. Знову причетність до Нього здатна спасти людину. Але тепер Єва знає, що до причастя, причетності не можна приступати з самовпевненістю...

І Єва не сміє самочинно доторкнутися до Христа. А з мольбою в серці чекає, коли Він обернеться до неї. Колись, у раю, покровами людей була Божественна Слава. “Позбувшись” її після гріхопадіння, після спроби здобути всю повноту цієї слави знеславлено-технічним шляхом, і виникла потреба в матеріальному одязі. При світлі стало видно, що люди не одягнені в добрі справи, вони голі без них - і від світла потрібен був захист, тому що при цьому світлі, що стало тепер зовнішнім для них і ззовні викривало їх, “довідалися вони, що наги” (Бут. 3, 7). Одяг служив тим покровом, яким пізніше стануть служити міста - самоізоляцією, що стала, на жаль, необхідною (город - від “городити, огороджувати).

Те, що зараз, у момент, зображений на іконі, Єва вся, з голови до ніг покрита одягом - це ще й знак її покаяння, розуміння своєї повної відокремленості від Бога (одяг даний людям після гріхопадіння). Але саме через це (покаяння) - і врятована Єва.

А оскільки тема покаяння на Пасху ніби відходить на задній план, то ікона в душі людини, яка молиться, з'єднує Велику Суботу (коли було зішесття в пекло) і Пасхальне Воскресення. З'єднує покаянні почуття останніх днів Великого Посту і радість Пасхи.

“На Страстній Седмиці в передсвяткових приготуваннях люди сугубо постилися, говіли. До вечора Великої Суботи дім наш блищав чистотою, як внутрішньою, так і зовнішньою, милостивою і щасливою, що тихо чекає у своїй благопристойності великого Христового свята. І свято нарешті наставало - вночі з субботи на наділю у світі відбувається дійство, суттєвий перелом, Христос переміг смерть і утвердив торжество над нею” (І. Бунін. “Жизнь Арсеньєва”).

Воскресення Христове пов'язане зі спасінням людей. Спасіння людини - з її покаянням і оновленням. Так зустрічаються у Воскресенні “зусилля” людини і Бога. Так вирішується доля людини - та доля, яку шукав і Бунін: “Чи є людина Богом? Чи “сином бога смерті”? На це відповів Син Божий”.

І знову скажу: це не “міфологія” чи “теоретичне богослов'я”. Що більш притаманне природі людській: християнське свідчення про пасхальне чудо чи примарні роздуми про “науковий атеїзм” - легко визначить серце в ці пасхальні дні. Якщо я скажу вам: “Христос Воскресе!” - чи затріпоче ваше серце у відповідь: “Воістину Воскресе!” - чи ви змусите його промовчати?..

А краще - повірити серцю!

Диякон Андрій Кураєв,
"Школьное богословие"

 

На початок сторінки