Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№4 (90)  2002 р.

Анонс номера

Зміст номера:

На півдорозі Великого Посту

Бачення гріха свого

Що Християнство принесло світові?

Перша сповідь

Підготовка до сповіді

Тільки целібат?

Наш дім

Московський вплив на Українську Церкву був дуже малий

Дитяча сторінка
На рибалці

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Чи можу я бути вихователем?

Афера століття

Про тварин у помешканні православного християнина

Батьківський наказ

Про що розповіла вченим Туринська плащаниця

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ТІЛЬКИ ЦЕЛІБАТ?

Одною з відмінностей Православ'я від Католицизму є обов'язковий целібат (безшлюбність) для всіх без винятку осіб священного сану в Католицизмі.

Відмінність ця не стосується догматів віри. Її дехто згідний вважати прикладом обрядового розмаїття в надрах Єдиної Церкви.

Суть же справи відкривається (як і все в Церкві) не поверхневому, а уважному оку.

*    *    *

Батьківщина целібату - Іспанія. Разом з обов'язковою безшлюбністю духовенства ця країна породила також: єретичний додаток до Символу віри - filioque; перші страти інаковіруючих, а згодом - інквізицію; Ігнатія Лойолу з орденом єзуїтів і “єзуєтизм” як явище...

Питання целібату вирішувалося на соборах в Іспанії ще до І Вселенського Собору, на якому думки отців щодо цього питання розділилися. Голос монаха Пафнутія - безшлюбного подвижника, який до того ще й був скалічений за віру Христову під час гонінь - примусив отців Собору не запроваджувати примусового целібату для всіх кліриків.

“Тяжко це для всіх”, - сказав муж, що не торкався жінки.

Отже християнин, який до висвячення вступив у шлюб, може згодом бути висвяченим у іподияконський, дияконський, ієрейський сан. Безшлюбний же стан був визнаний гідним високої шани, але приймати його треба лише добровільно і згідно Євангелії: “могий вмістити, да вміститъ”.

Такий церковний закон. Такий голос Соборної істини. Але зухвалість не прислухається до Істини. Гордість сама мудра в своїх очах і зневажає настанови.

Всупереч цьому Соборному рішенню, всупереч навіть тому, що апостол Петро, на якого посилаються католики, був одружений - на Заході перемогла своя думка і утвердилася своя практика.

Перемога приватної точки зору над Соборною істиною - це, за словами О. Хомякова, ознака єретичності, хоча питання це і не дотичить догматів.

З такою ж зухвалістю католики й надалі міняли і спотворювали древню Церковну практику, вважаючи себе вправі це робити. Хрещення зануренням замінили на обливання; від мирян відняли Чашу, і так далі. Але вернімося до целібатства.

У своїй безумній гордості католики згодом стали вважати тільки свою практику правильною. Жонате духовенство в їхніх очах було “негідним” і “оскверненним”. І це при тому, що самим католикам добре відомо, яка невелика частина їхніх священиків дійсно живе в чистоті.

Це при тому, що Церква вважає “сущими під клятвою тих, хто осуджує шлюб і вважає його нечистим” (5-те Апостольське правило).

Під клятвою вважаються також ті, що не приймають Причастя від жонатого священика (4-те правило Гангрського собору).

А саме такі звинувачення приходилося чути Кирилу і Мефодію під час апостольських трудів серед слов'ян. Німецькі єпископи всіляко противилися діяльності православних ієреїв; осуджували і висміювали грецькі обряди, православних ієреїв називали “нечистими” через їхню шлюбність.

*    *    *

19 грудня 1889 року уніатський священик Олексій Товт звернувся до католицького біскупа Джона в штаті Мінесота за дозволом опікуватися новоствореними парафіями емігрантів-русинів. Ось який діалог між ними відбувся:

- Ви маєте жінку?

- Ні.

- Але мали?

- Так. Я вдівець.

- Я вже писав до Риму, протестуючи проти того, щоб таких священиків присилали до мене.

- Яких священиків Ви маєте на увазі?

- Таких, як ви.

- Але я - католицький священик Грецького обряду. Я - уніат, і був висвячений законним Католицьким єпископом.

- Я не визнаю католиком ні вас, ні того єпископа. Мені не потрібні греко-католицькі священики. Польський священик в Мінеаполісі - це більше, ніж достатньо.”

Ця розмова, яка відбувалася на латині, стала переламним пунктом в історії Православ'я а Америці. Отець Олексій розпочав процес приєднання русинів-уніатів до Православної Церкви. На момент своєї смерті у 1909 р. він скерував до єднання з вірою отців 65 парафій з більш ніж 20000 вірних. (“Православні християни в Америці” Джон Еріксон).

Питання целібатства стосується Галичини. Для уніатів целібатство не є обов'язковим, але “рекомендованим”. У “батьківських” обіймах Апостольської столиці греко-католики задихалися вже не раз. І сьогодні знов шириться, поки що, шепіт невдоволення латинством. Латинники змінили лексику, але залишили практику. Знову треба перечитувати книжки початку ХХ століття, коли о. Гавриїл Костельник і такі як він захищали русинів від латинізації. В тому питанні, яке нас цікавить, о. Гавриїл Костельник вступив у полемічний двобій з єпископом Станіславським Григорієм Хомишиним. Останній, нині відомий як “сповідник”, насправді був ярим гонителем Православної духовності. Він ввів у своїй єпархії примусовий целібат і захищав цю акцію в пресі. Костельник сперечався з ним.

“Целібатний отець присвячений цілком Христу, жонатий - поділений між сім'єю і Богом”, - говорив біскуп. “Священик може бути подвоєний і потроєний, коли дружина і діти допомагають йому”, - відповідав о Гавриїл.

“Целібатний жертвує цілковито собою для Христа і Церкви”, - писав Хомишин.

“А чому сотні пасторів зреклися Бога в революційній Франції? Чому після вбивства Йосафата Кунцевича целібатні сотнями тікали під захист монастирських мурів василіан? Де була їхня жертовність?”, - питався отець Гавриїл.

Кого зацікавила ця полеміка, хай шукає оригінали творів, на сторінках яких вона відбувалася.

А ми задамося питанням: “Чи варто протистояти цій дисциплінарній нормі Заходу і чому?”

Варто, і ось чому. Безшлюбний стан різко відокремлює католицького священика від мирян. Душі вірних довіряються людям, які на досвіді не знайомі з глибиною простого людського життя, з його радостями, страхами, турботами...

На все, що складає повсякденне життя мирянина, ксьондз, патер дивиться ззовні, через сітку сухих моральних настанов. Себе, далеких від чистоти, вони пофарисейськи вважають “святими і чистими”. На сам шлюб дивляться не як на Таїнство, а як на “дозволений гріх”. Недаремно католики століттями ділять Церкву на “Ту, що вчить”, і “Ту, що вчиться”.

За думкою Хомякова, саме з цієї причини духовенство в них причащається під двома видами, а миряни - під одним. Мовляв, ми - жива сила, а ви - лише інертна маса.

Тільки в середовищі целібатного духовенства міг виникнути догмат про “непорочне зачаття Діви Марії”. Всякий шлюб в очах римського духовенства - принижений, всяке зачаття - порочне. Роблячи виняток для Божої Матері, католики зробили “ведмежу послугу” християнському богослов'ю. Якщо Божа Матір від самого зачаття зовсім не така, як усі ми, то і Христос, Який від Неї прийняв людську природу, - не зовсім Боголюдина. Його людська природа - не така, як наша.

У Церкві немає нічого малого, яке б не впливало суттєво, хоча і не явно, на все велике і значне. Церкву треба любити цілком: в дрібницях і в головному.

Віднайти свої джерела, розумно оберігати їх перед лицем єретичної західної навали, - завдання Православної Церкви.

*    *    *

Гордість не вміє каятися. Ні від “верховності” своїх, таких часто “Неверховних”, пап, ні від “целібату” своїх, таких часто “нецелібатних”, достойників Рим не відмовиться в найближчому часі. Християнський Схід знає і про це, і ще багато іншого, і не чекає добра від лукавого Риму. Сам Захід чим раз сильніше відвертається від свого домашнього “музейного експонату” - Римської Церкви, яка біжить, підіткавши сутану, за цим шаленим світом, і не може його наздогнати.

Тільки сліпий і “во тьмі сидящий” галичанин дивиться не на Схід, куди дивляться наші храми, а на Захід. Звідти він і буде каратися.

І в дрібницях, і в головному.

Протоієрей Андрій Ткачов,
м. Львів

 

На початок сторінки