Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№4 (90)  2002 р.

Анонс номера

Зміст номера:

На півдорозі Великого Посту

Бачення гріха свого

Що Християнство принесло світові?

Перша сповідь

Підготовка до сповіді

Тільки целібат?

Наш дім

Московський вплив на Українську Церкву був дуже малий

Дитяча сторінка
На рибалці

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Чи можу я бути вихователем?

Афера століття

Про тварин у помешканні православного християнина

Батьківський наказ

Про що розповіла вченим Туринська плащаниця

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ЩО ХРИСТИЯНСТВО ПРИНЕСЛО СВІТОВІ?

Християнство дозволило людям інакше глянути на самих себе. Найважливіша зміна в людському самопізнанні пов'язана з тим, що християнство відмовилося від одної, здавалося б, самоочевидної тези поганської філософії. З погляду язичества людина - частина природи, “мікрокосм”. Людина - це “мікрокосм”, малий світ* у світі великому - “макрокосмі”. Священик Павло Флоренський цю думку виразив так: Людина - це скорочений конспект світобудови”. “Мікрокосм” - це маленька діюча модель всесвіту. На цьому переконанні будується астрологія і алхімія, китайське голковколювання і тібетська медицина...

І хіба можна вважати інакше? Нині, навіть у популярних пісеньках, співають: “Ми - діти Галактики” (анітрішки не задумуючись над тим, чи знає Галактика про те, що в неї з'явилися діти)...

Вірно, що в людині є все, що є у світі... “Серце - мала посудина, але там є все”, - каже прп. Макарій Єгипетський. Але замало так сказати про людину. Християнство змогло піти всупереч очевидності.

Візантійські богослови сповістили, що людина є швидше “макрокосмом”, розміщеним у “мікрокосмі”. “Людина - великий світ у малому” (Свт. Григорій Богослов), тобто, якщо надати перекладу грецького звучання, - “макрокосм у мікрокосмі”.

І точнісінько так буде говорити через тисячу років свт. Григорій Палама: “Людина - це великий світ у малому, в ній зосереджено воєдино все, що існує, і вона є вінцем створінь Божих”. У цьому найбільший православний оптиміст (а хіба не граничний оптимізм - переконаність свт. Григорія Палами в тім, що ми можемо доторкнутися до Самого Бога, до Його нетварного Світла?!) одностайний з найбільшим песимістом Старого Завіту - Екклезіастом. Усе створив Він прекрасним... і заложив світ у серце їх (Еккл.3, 11), - говорить Екклезіаст про Всесвіт, вкладений в серце кожної людини.

Людина - “макрокосм” тому, що, маючи в собі все, що має світ, вона несе в собі ще щось, чого цілий світ вмістити не може і чого не має: усвідомлення образу Божого і Божественної благодаті, благодатне Богосинівство, розум, особистість, совість... “Дивися, які небо, Земля, Сонце і Місяць: і не на них благоволив заспокоїтися Господь, а тільки на людині. Тому людина дорогоцінніша від усіх тварин, навіть, насмілюся сказати, не тільки видимих, але й невидимих, тобто підвладних духів”.

Свт. Григорій Ніський також вступає в полеміку з язичниками щодо цього питання: Язичники говорили, що людина є маленький світ (мікрокосм), складений з тих же стихій, що й усі. Але, називаючи людину гордовито: людина, віддаючи хвалу людській природі, вони самі не помітили, що наділили людину властивостями комара і миші. Адже і комар з мишею - також сукупність тих же чотирьох стихій... Що ж величного в цьому - вважати людину подобою світу? Але в чому ж, за церковними словами, велич людини? Не в уподібненні тварному світові, але в тому, щоб бути подібними до образу природи Творця” (Свт. Григорий Нисский. Об устроении человека. 16).

Тому і радить свт. Василій Великий: “Уникай нісенітність похмурих філософів, що не соромляться вважати свою душу і душу пса однорідними між собою”.

Людина вища від світом тому, що не все в людині можна пояснити законами “плотської” світобудови. Не усі в нас родом зі світу цього. А тому не все має спільну з ним долю. Тому “я не проповідую язичеського єднання з природою, не проповідую розчинитися в ній. Природа смертна - ми ж її переживемо. Коли згаснуть усі сонця, кожний з нас буде жити”. “Як чудово жити серед богів, знаючи, що найзанудніший, найжалюгідніший з тих, кого ми бачимо, засяє так, що зараз ми б цього й не перенесли; чи, навпаки, стане він немислимо, неймовірно страшним... Ви ніколи не спілкувалися зі смертним. Смертними є нації, культури, твори мистецтва. Але ми жартуємо, працюємо, дружимо з безсмертними, на безсмертних женимося, безсмертних мучимо і принижуємо”. “Церква переживе Всесвіт... Ми збережемо у вічності свою сутність, згадуючи галактики, немов старі казки”.

Це те в християнстві, що ще в II в. поганський співрозмовник Минуція Фелікса визначив як найабсурдніше: “Двічі безглуздя і сугубе божевілля - провіщати загибель небу і зіркам, яких ми залишаємо такими, якими застали, а собі, що вмираємо і гинемо, як народилися, так і повинні згинути, обіцяти вічне життя!” (Минуций Феликс. Октавий. 11). Століттям пізніше найвидатніший грецький поганський філософ Гребель кинув християнам той же докір: “Ось що є абсурдним: ці люди, що мають тіла, які зазвичай мають люди, з душею, наповненою бажаннями, скорботами, гнівом, претендують на контакт з тим, що можна осягнути тільки розумом; але якщо мова зайде про Сонце, то вони заперечують, що це світило має силу, набагато більш вільну від пристрасті, ніж наша. Вони вважають, що навіть найзліші люди мають безсмертну і божественну душу, а ціле небо, з його зірками, безсмертною душею не володіє!” (Гребель. Эннеады. 2, 9, 5, 1-10).

Але християни зі старожитності і до цих пір переконані в тому, що люди, усі ми, кожен з нас, - безсмертніші за світ, старші від світу. Старші не тому, що створені раніше від Всесвіту, а тому, що люди, обрані Богом і заплановані Ним як носії прав первородства у Всесвіті: “До створення космосу були ми народжені в Самому Богові через те, що нам передбачено виникнути” (Климент Александрийский. Увещание к язычникам. 1, 6, 4).

І тому в XVII ст. Паскаль міг вигукнути: “Людина - усього лише очеретинка, найслабкіша в природі, але ця очеретинка мисляча. Не варто ополчатися проти людини усьому Всесвіту, щоб її розчавити; хмаринки пари, крапельки води вистачить, щоб вбити її. Але, якщо Всесвіт і роздавить її, людина все одно буде вищою від свого вбивці тому, що вона знає, що вмирає, і знає перевагу Всесвіту над нею. Всесвіт нічого цього не знає” (Паскаль Б. Мысли).

А в XX в. Миколай Бердяєв у полеміці з марксистами зауважив, що лише з погляду марксистів людина є частиною суспільства. Для християнина ж суспільство є часткою людини тому, що в людині і справді багато чого визначається її соціальним походженням, статусом, соціальним досвідом. Але людина має силу бути вищою від усіх впливів на неї - і з минулого, і з сьогодення.

Такою ж інтуїцією відзначилася й полеміка Вяч. Іванова з М. Гершензоном про співвідношення віри і культури. “Мені ж здається, що свідомість може бути лише частково іманентною культурі, частково ж трансцендентною. Людина, яка вірує в Бога, нізащо не погодиться визнати свою віру частиною культури; людина ж, закріпачена культурою, неминуче вважає останню за культурний феномен”.

На жаль, і цей християнський дар, який можна резюмувати пушкінським висловом - “самостояння людини”, - знову відкидається неоязичниками. Для Блаватської “людина є мікрокосм макрокосму” (тобто маленький світ у великому світі). І Реріхам нічого сказати про людину, крім того, що “людина, будучи мікрокосмом макрокосму, є конгломератом усіляких вібрацій (ритмів)”.

Люди кінця другого християнського тисячоліття втомилися перебувати у тій свободі від космічних стихій, яку сповістив їм Христос. Вони знову бажають розчинитися в космічному безособовому бульйоні.

(далі буде)

Диякон Андрій Кураєв
“Дары и Анафемы”, М., 2001

 

На початок сторінки