Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№9 (83)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Києво-Печерській Лаврі - 950 років

Преподобний Симеон Стовпник

Православні Церкви світу про розкол в Україні

Представники всіх православних помісних Церков підтримали канонічну Українську православну Церкву і засудили діяльність Українських розкольницьких угруповань

Чи правдиве хрещення "обливанням"?

Хто він - невтомний шукач правди? До портрета протопресвітера Гавриїла Костельника

Вплив посту і молитви на організм людини

Зоря дороговказна

Дитяча сторінка
Як будувалася велика Печерська церква.

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Покаяння... Самовиховання...

Про марновірство.

На якій Євангелії дає клятву вірності президент?

Записи святителя Петра Могили про пустельника

Життя після смерті

З усього світу...
Третій Єрусалимський храм

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
  Rambler's Top100

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Страх смерті є одним з болісних страждань європейського світу. Виникає він від незнання - що чекає на людину по той бік могили. В свідомості людини-атеїста смерть асоціюється з бездонним провалом в невідомість.

Страх смерті властивий не всім поголовно, а тільки людям з певним світосприйняттям, без віри в Бога. В передсмертних переживаннях людей, які вірять в Бога, в Його милість, відсутній страх. Вони не бояться. Але таких людей небагато. Більшість відчуває потребу не тільки вірити, але й знати. Чи можливо знати, що відчуває людина після смерті? Вказівки на те, що це можливо, не зменшуються, а зростають, і це дає надію, що страх смерті можна подолати, як і всяке інше незнання.

Ми знаємо джерела, звідки люди черпали свої знання про посмертні переживання: Святе Письмо, розповіді людей, які переходили через грань життя і смерті та розповіді чаклунів. Розповіді чаклунів непереконливі, тому що всі вони суб'єктивні і оманливі. Найближчими до істини є розповіді святих, які отримали знання про потойбічні переживання, перебуваючи в особливому стані, як писав Апостол “чи в тілі, чи не в тілі”. Одною з найвідоміших є розповідь св. Феодори (Див. “Митарства св. Феодори”).

Життя душі після смерті - реальність. Це обурює людей, які привикли вважати, що потойбічний світ не може і не повинен мати нічого спільного з нашим земним світом. Вони, якщо і уявляють якесь життя після смерті, то обов'язково бачать себе в найкращому світлі, в обителях, якщо і не райських, то аж ніяк не в пеклі.

А між іншим наука і всі спостереження говорять нам про те, що в природі не існує несподіваних скачків. Закон еволюції, тобто поступовий перехід від простого до складного, від недосконалого до досконалого, спостерігається в усіх областях природи; чому ж тоді тільки в випадку, при переході з фізичного стану в стан вищий за фізичний має відбутися якийсь протиприродний скачок. Чому людина обмежена і грішна, яка перебувала в рабстві у своєї чуттєвості: хтива, пожадлива, сластолюбна, після смерті відразу позбудеться всього, чим жила до цих пір і стане ідеальною. Чому не допустити набагато більш доречне і розумне припущення, що ця людина збереже всі свої властивості, свої пристрасті, які знову ж таки заважатимуть їй скористатися великими можливостями нового життя, не скованого обмеженнями фізичного тіла? Якщо це допустити, то в потусторонньому світі виявиться така ж розмаїтість ступенів свідомості і така строкатість переживань, як і в доступному для нас земному житті. Візьміть з земних переживань хоча б це: велику картинну галерею - і уявіть собі як мимо ряду картин проходить натовп людей всіх прошарків суспільства і всіх ступенів розвитку і освіти, від художника-мислителя до простого робочого. Що винесе кожний з них, йдучи з галереї? Хто стане сперечатися, що кожний винесе щось своє, зовсім несхоже на те, що відчуває сусід. Те ж саме завжди і всюди, де пізнання проходить через наш внутрішній світ. Те ж саме повинно повторитися, за всіма законами розуму, і в нових умовах нашого посмертного існування. Людина, для якої вищою насолодою було смачно поїсти і розкішно пожити, буде намагатися знову повторити все ті ж переживання, а, не отримавши фізичного задоволення, буде страждати. Ось вам і пекло, ось вам і рай.

Раніше, коли я тільки прийшла до православної віри, мені здавалося, що Господь, бачачи нашу гріховність, не являє нам більше Свої чудеса. Але те, що трапилося зі мною згодом, змусило мене думати по-іншому. І я готова розповісти про все. Почну по порядку.

Мій шлях до Православ'я був нелегким і затяжним. Я народилася в часи активного будівництва “раю на землі”, коли завзято навіювалось, що Бога не існує, а “релігія - опіум для народу”. Найбільше паплюжилося Православ'я. І в моїй душі міцно вкоренилося відношення до віри предків як до чогось відсталого і примітивного.

Але питання, в чому зміст земного буття, став хвилювати мене досить рано. З дитинства я намагалася осягнути таємниці природи, вивчаючи її. Потративши на це не один рік, я не дістала переконливої відповіді. Інтуїтивно відчувала, що за матеріальним проявом життя стоїть життя невідоме і, можливо, більш різноманітне і багатогранне.

Я догадувалася, що внутрішній стан людини, її душа якимось чином пов'язані з невидимим життям. Я захоплювалася психологією і філософією. Але різні теорії не викликали довіри, і я перестала ними цікавитися. На той час в моїй свідомості вже витало поняття “Творець”. Але я рішуче уникала поняття “Бог”, що асоціювалося для мене з фанатизмом. І в результаті безоглядно поринула в вир східних вірувань, що манять обіцянкою відкрити Істину. Раптом я почала здогадуватися, що мене “водять за ніс”, намагаючись і зовсім відвести від Істини.

Не покладаючись більше на свої сили, усвідомивши свою незначимість перед Незбагненним, я тоді з щирістю і розпачем, що переповнював мене звернулась до Творця: “Господи, допоможи знайти Тебе! Вкажи шлях, що веде до Тебе, до Істини!..” Відтоді я тільки жила і дихала цією внутрішньою молитвою-благанням. І Господь почув. І вказав шлях до Себе. Я прийняла Святе Хрещення. Православне віросповідання, глибоко торкнувши мене, стало сенсом буття. Я була вражена тим, що все життя ходила поруч з Істиною, не підозрюючи про це. Можливо для того, щоб тепер так дорожити вірою предків, Господь і вів мене до неї настільки тернистим шляхом.

Раптом я відчула незвичайний стан внутрішнього спокою і врівноваженості, невідомий мені раніше. Разом з цим, моє хворе тіло чудесним чином відразу позбавилося численних болячок. Тіло стало жвавим, ніби в юності. І мені здавалося тоді, що все це - навічно.

Так продовжувалося не один місяць, поки я старанно осягала церковне життя з його чудесними Таїнствами. Спочатку я не усвідомлювала, для чого даються мені ці нові сили. І замість того, щоб збільшувати їх і дорожити ними, я почала витрачати їх нерозумно і безоглядно, все більше поринаючи в суєту, я стала нехтувати службами, забуваючи про Таїнства, що так живлять і очищають душу.

Результат не забарився. Всі дари, так щедро послані мені Божою милістю, я втратила. От тоді всі мої колишні хвороби і повернулися до мене ще з більшою силою. А внутрішній спокій охопив, виснажуючи душу, смуток і невдоволення. Начебто мене і зовсім не торкалася Божа благодать.

На той час мені було вже сорок років. А на руках пізня дитина, якій всього п'ять з половиною років. Потрібно було піклуватися про неї, годувати, вдягати, пестити. І, забувши про головне - про спасіння душі, мене поглинула побутова круговерть. Моє існування без Бога знову стало схоже на безглузду метушню, від якої я постійно відчувала тільки неймовірну втому.

На моє щастя, Господь зглянувся наді мною. І цього разу Він виявив Свою безмежну милість. Не підозрюючи ні про що, я самозакохано піддалася мирській суєті. Працювала художником і старалася виконати вчасно велике замовлення.

Несподівано різко погіршується стан здоров'я. Це змусило мене після закінчення роботи відразу піти до лікаря. Я давно не зверталася за медичною допомогою. І сухуваті слова хірурга: “Завтра терміново на операцію...” - були для мене шоком. В мені все похололо. I тут все моє життя, життя, в якому вже не було часу на те, щоб стати і спокійно задуматися, зненацька і раптово застигло перед жахаючою невідомістю. “Як же так?.. Що ж буде зі мною? Що буде з моїми близькими, з моєю маленькою дитиною? - думала я. - Адже операція має бути під повним наркозом. І, ймовірно, що моя грішна душа навіки залишить тіло! Якою стане вона перед Господом?..”

Визволяючи з фінансових труднощів родину, я працювала день і ніч, забувши про Бога. Більше місяця не відвідувала храм, не сповідалася і не причащалася Святих Тайн. Нагромаджені, нерозкаяні гріхи обтяжували душу. Тривале невідвідування храму я виправдувала перед своєю ниючою совістю і перед Богом тимчасовими обставинами, сильною втомою і браком часу.

Наказ хірурга миттю перевернув все моє життя і його цінності. І в цю довгу і болісну ніч перед операцією я зовсім не спала, думаючи, що найбільш важливим і єдиним для мене тепер залишилося лише спасіння душі. Свідомість своєї гріховності доводила до розпачливого відчаю. Душу пекло вогнем. Ледве дочекавшись ранку і залишивши приготування до лікарні, я стрімголов кинулася в знайомий монастир до священика, в якого раніше завжди сповідалася, сподіваючись, що він не відмовить мені в допомозі.

На моє велике щастя, отець був в монастирі. Більше години я провела в щирому каятті і плачі за свої гріхи. Господь був настільки милостивим, що не відмовив мені і в Причасті Святих Тайн. Таїнства зняли з моєї затьмареної душі важкий тягар. А настанови священика, що не приховав правди, налаштували мене на найгірше, дуже допомогли опанувати тваринний жах і правильно підготувати себе до операції. Нарешті заспокоївшись, я довірила себе волі Всевишнього.

Весь час до операції я лише повторювала Іісусову молитву. З Нею я лягла на операційний стіл. Коли “пішов” наркоз і в роті відчула холодок, думки почали розпливатися, немов танули. І я встигла вимовити подумки лише: “Господи, в руце Твої...”. Але потім, зібравшись з силами, відчуваючи всю важливість цієї молитви в настільки відповідальний момент свого життя, я все-таки договорила: “...віддаю душу свою”. До цього я не раз переносила операції під повним наркозом. І щоразу, коли приходила до себе, було лише відчуття глибокого сну без сновидінь. А цього разу... Коли я докінчила молитву, то немов вилетіла кудись. При цьому свідомість не залишала мене ні на секунду. Я начебто опинилася в іншому вимірі. Признаюся відразу, що те, що почало відбуватися зі мною з цієї миті, було поза земними відчуттями і поняттями. При убогості людської мови це не підлягає опису. Але я все-таки осмілилася зробити це, по волі Вищій. ...Ніщо в мені і поза мною і приблизно не нагадувало щось земне. Всі людські відчуття зникли відразу і без сліду. Але я достоту знала, що це я і що все це відбувається зі мною. Відчуття себе були настільки не по-земному яскравими і змістовними, що людською уявою не осягнути.

На землі ж, ув'язнені тілом, відчуття себе дуже обмежені і зациклені на своєму “я”. До того ж людська свідомість, постійно затьмарюється потоком думок і шквалом емоцій, не має цілісності, як я зрозуміла з часом, оцінивши свій стан ТАМ.

Отже, моя свідомість була зосередженою. В наступну мить мені раптом захотілося дослідити себе, усвідомити: що я є і ким я є? І моя свідомість несподівано і незримо враз відокремилося від мене самої. Я побачила себе з боку. І змогла розглянути себе саму дуже доскіпливо. По-земному це звучить, принаймні, дивно і неправдоподібно. Але ТАМ своя реальність і свої закони буття, абсолютно не підлягають нашому розумінню...

Якщо говорити про час, то весь цей епізод відбувся мигцем. Але і тимчасові поняття ТАМ також своєрідні: час ТАМ ніби існує в часі. І той відрізок часу, коли я розглядала себе з боку, був самостійним і чималим кавалком часу в загальному русі миттєвостей, які ні на мить не зупиняються.

В наступний момент я побачила перед собою величезний світлий простір, який вселяє тиху, світлу радість. Цей неосяжний світлий простір простирався до обрію, який було чітко видно. А за мною, я відчувала, була грань, що відокремлювала мене від прірви (так я відчувала те місце, звідкіля тільки що “прийшла”). Я ніби знаходилася на площині, під якою була темна і глуха безодня. Ця незрима і невідома площина відокремлювала ту гнітючу, похмуру безодню від безкрайнього світлого простору, в якому тепер опинилася я.

Ще на землі, перед операцією, я з відчаєм молилася, щоб Господь дав мені ще хоча б небагато часу, крапочку часу, щоб роздати борги ближнім. Я страдницьки молила ЙОГО, щоб Він дав мені цю можливість. І коли опинилася ТАМ, в мене була єдина мета. Все в мені було підвладне їй і сконцентроване на цій меті. Це було нездоланне бажання неодмінно потрапити до НЬОГО, - Хто був над всім і в усьому, Кому підлягає все навколо. Слово “Бог” в моїй свідомості в ту мить було відсутнє. Але я чітко знала, що це Остання Інстанція, Вершитель всього, Суддя. Мені було необхідно потрапити до НЬОГО з ПРОХАННЯМ. З ПРОХАННЯМ, що я принесла з собою відтіля, звідки тільки що прийшла, і важливішого від нього в мені і для мене нічого більше не було. Я навіть і не усвідомлювала, не задумувалася над причиною цього прохання. Але саме це ПРОХАННЯ і була єдиною рушійною силою, що змушувала мене з нездоланною жагою всією своєї істоти пориватися до НЬОГО, - саме це наповнило мене через край.

На якусь мить я відчула себе зовсім самотньою. Але це була тільки мить. Тому що в наступну мить (незалежно від мене і мого наміру) раптом відчула, що рухаюсь - я була вже не одна. Відчувала чиюсь присутність, хоча ще і нікого не бачила. Але хтось чи щось, пестливе тепло, неосяжне, надійне, раптом виникло звідкись поруч зі мною, опікуючи і супроводжуючи мене.

Було відчуття, що настільки несподіваний супровід дарований за Вищим бажанням, зі співчуття до мене, яка потрапила в незвичні умови, для підтримки і настанови мені. І я відразу відчула в собі впевненість і довіру до невідомого провідника і спробувала передати Йому свої наміри. Але це виявилося зайвим, тому що він і без моїх повідомлень знав про мій намір ТУТ. І, беззаперечно підкоряючись моєму головному бажанню-меті, він вів мене за собою.

Невеликий відступ, щоб доповнити свою розповідь. Через декілька днів після операції мене відвідала сусідка. Я розповіла їй без будь-яких подробиць про те, що під час операції “подорожувала”. Вона пригадала, що більше семи років тому також була під повним наркозом і під час операції “подорожувала”! Вона прийнялася дуже докладно описувати все, і мене вразила дивна схожість (навіть в подробицях) з моїми враженнями. Враження від її подорожі були настільки сильними, що вона пам'ятала все вже більше семи років.

Але була в наших з нею “подорожах” одна, і дуже значна, різниця. А саме: мою знайому ТАМ ніхто не супроводжував, і вона відчула ТАМ безмежну самотність. Можу ще добавити, що вона віруюча в Бога людина, але не православна і нехрещена, і заперечує Христа як Спасителя. Тепер знову продовжу про свою подорож. Супутник, що вів мене, сприймався мною все реальніше. Я починала усвідомлювати, що він за Чиїмось вищим роспорядженням зобов'язаний показувати мені все це і я повинна пройти весь цей маршрут, визначений мені Зверху. Мною володіла мета - якомога швидше потрапити до НЬОГО.

Мій супутник, здавалося, миттєво вловлював все, що відбувалося в мені. Будь-який мій намір, передавався йому відразу, немов в розмові між двома людьми, які добре розуміли один одного. Але мова нашого спілкування була незвиклою. Вловивши моє нетерпляче бажання, мій провідник беззаперечно підкорявся мені. Ми незабаром опинилися в обмеженому просторі, в центрі якоїсь великої лійки. Ця лійка під нахилом ішла в якийсь невідомий простір під нашим простором, начебто усередину його. Я нерішуче зупинилася поблизу цієї лійки. Зупинився і мій провідник. Ми ніби щось перечікували, відчувши, що потрібно зупинитися.

Тепер у мене була можливість детально роздивитися свого супутника. Він не був ні чоловіком, ні жінкою. Довге хвилясте волосся спадало з голови на розпростерті крила і зливалися з ними воєдино. На ньому було одіяння, що ховало кінцівки. Мій супутник - його голова, лик, довге розпущене волосся, крила й одяг - мерехтіли переливами кольорів, що дуже нагадували переміну світла на перламутровій поверхні морської раковини. Його тіло за якістю не було схожим на грубу людську плоть, а ніби складалося з ущільненого непрозорого повітря. Аромат, що йшов від мого супутника, був не просто запахом. Це був незвичайно дивовижний духовний аромат, подібного якому в земних умовах я жодного разу не відчувала.

Обличчя його, випромінюючи неземний спокій, було водночас добрим і незворушним. Були і очі, і ніс, і вуста, не різкоокреслені, і цим ще більше підкреслюючи лагідність і красу лику.

(далі буде)

Газета “SOS”, №7, 2001

 

На початок сторінки