Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№8 (82)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Преображення Господнє

Преподобний Лаврентій Чернігівський

Практика чиноприйому в історії Церкви

Криза Католицької Церкви

Хресний хід по Україні дійшов до Львівщини

Вплив посту і молитви на організм людини

Почаївська Лавра та її святині

Монастир - мірило віри

Дитяча сторінка
Дитинство і юність преподобного Авраамія Смоленського

Велика зрада

Явлення мертвого

Записи святителя Петра Могили

Про Літургію нашу та уніатську

Ритуальне вбивство

Криваві меси. Діалог з православним священиком

Православна сім'я. Розлучення

Життя та чудеса почаївського старця схимонаха Амфілохія

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ЖИТТЯ ТА ЧУДЕСА ПОЧАЇВСЬКОГО СТАРЦЯ СХИМОНАХА АМФІЛОХІЯ

В тихій долині, посеред мальовничих навколишніх невисоких гір і пагорбів, в селі Мала Іловиця, що на Шумщині, в багатодітній селянській сім'ї Варнави Головатюка народився син, в святому хрещенні названий Яковом, на честь мученика Іакова Персянина.

В сільській тиші, серед чаруючої природи Прикарпаття, подалі від міського шуму й суєти, минало дитинство Якова. Мир і злагода, які царювали в сім'ї Варнави Головатюка передалися маленькому Якову. Під одною стріхою, в страху Божому, мешкали сини, дочка, невістки, діти, онуки. Молодші тут з пошаною ставилися до старших, допомагаючи їм в полі і по господарству.

Варнаві, батькові десяти дітей, приходилося братися за різні ремесла: він робив колеса, колодки, спиці, сани, крім того, був гарним костоправом. Нерідко його привозили до хворого за десятки кілометрів. Довго, часом по двадцять днів виходжував їх, залишаючись біля постелі до видужання. Яків звичайно допомагав батькові тримати хворих, коли той складав поламані кістки, що супроводжувалося нестерпним болем.

Мати Якова Ганна, богобоязлива уклінна жінка, любила Божий храм і молитву, благоговіла перед священиками, яких вважала святими. Вже, будучи схиігуменом, о. Йосиф говорив: “Я вірю, що моя мама в Царстві Небесному!”. Шкода, не дочекалася, померла, от би щаслива була, побачивши сина свого священиком.

З раннього дитинства Яків поринав у господарські турботи і переймав все добре і святе.

У 1912 році Якова Головатюка призвали в Царську Армію. Віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Санчастина в Сибіру, де молодий солдат виконував обов'язки фельдшера, фронт, передова, де кращі друзі гинули в бою, і, нарешті, - полон.

Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи всяку роботу з великою ретельністю і християнською покірністю, Яків заслужив довіру і любов свого хазяїна так, що той навіть мав намір відати за нього свою дочку. Але юнак, тужив за рідним краєм. В 1919 році, здійснює заповітне бажання і тікає. Добрі люди допомагають перейти кордон і він повертається в рідне село. Молитовне тепло рідної домівки зігріло душу. Дні потекли в звиклій селянській роботі. Допомагав він і хворим, що звертались.

Дотримуючись звичаїв старовини, Яків, який мав приємну зовнішність і гарний голос, став подумувати про одруження. Зісватали дівчину, але Бог судив інакше. Бесіда з настоятелем парафіяльного храму направила життєвий шлях вдумливого хлопця в інше річище.

Побачивши світу, скуштувавши горя на фронті і в полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя - безперестанна битва, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, по слову Достоєвського, серце людське. І в цій битві не встояти, якщо земля смиренного серця не засіяна насінням благочестя, і не полита сльозами покаяння. В 1925 році, Яків Головатюк, обравши шлях спасіння в чернецтві, приходить в Почаївську Лавру. Працьовито, смиренно виконував інок послух. Як і вдома робив сани, колеса, співав на криласі і не гордився собою.

В лютому 1931-го, стоячи біля труни покійного настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і плинність життя. “Человікъ, яко трава дніе его, яко цвітъ сельный, тако отцвітетъ”. Смерть неминуча! Мудрий ти чи багатий, міцний фізично чи вбогий - смерть для всіх. Всі в землю ляжемо, все прахом буде. А що за труною? Вічність, муки? Яків немов проснувся, хотілось вже очистити душу, скинути окови гріха і почати нове богоугодне життя. В хвилини скорботного прощання, коли ще тільки насипали землю на могилу покійного архімандрита, послушник Яків виступив вперед і всенародно почав сповідати гріхи, просячи прощення за все своє прожите життя. Палка сповідь юнака багатьох зачепила за живе, схвилювала, залишившись в серці на все життя.

Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 року за благословенням Блаженішого Діонісія, митрополита Варшавського і всієї Польщі, послушник Яків Головатюк був пострижений у чернецтво на ім'я Йосиф. Виконуючи різноманітні роботи і послух в Лаврі, о. Йосиф гоїв хворих, особливо прославився як костоправ. До нього везли хворих зі всієї округи.

Якось повз Лавру, з піснями і музикою пронеслася весільна процесія, а ближче до півночі в монастирські ворота гучно постукали. Просили о. Йосифа: наречений і наречена зламали руки, випавши з брички, яка перекинулася. Отець допоміг потерпілим і відпустив з миром, а ранком настоятель сказав о. Йосифу: “Гарний ти чернець, але через тебе ні вдень, ні вночі спочинку братії немає. Перебирайся на цвинтар, там живи і лікуй”.

Поселившись на монастирському цвинтарі, в маленькому будиночку біля воріт, о. Йосиф разом з ієромонахом Іринархом прожили там майже 20 років. Багато дерев, в тому числі і фруктових, ще й тепер можна бачити за святою огорожею - посаджені батюшкою.

Хворих привозили дуже багато. Часом вся вулиця Липова була завантажена підводами /до 100 підвід/. В часи польського панування лікування в польських докторів коштувало дуже дорого, тому простий народ з хворими і покаліченими спішив до о. Йосифа, він усіх зціляв, не беручи плати. На подяку йому іноді залишали продукти, що в важкі роки спасали лаврську братію від голодної смерті.

Проводячи дні і ночі в праці і молитві, о. Йосиф зростав духом. Скритими для світу залишилися його духовні подвиги і боротьба. Постом, молитвою, працею смиряв свою плоть, найменший порух розуму і серця віддавав в “керівництво духу”. Присвятивши життя служінню Богу і ближнім, о. Йосиф стяжав тверду віру і дійову любов, отримавши від Бога дар прозорливості і зцілення.

Дяка Богу, що подарували світу о. Йосифа, цілителя душ і тілес людських. Він гоїв, виганяв бісів, повертав слух глухим, сліпим - зір, втішав і розраджував. Скільки сліз висушував він своїми молитвами, скільки горя прийняв в своє серце, плачучи з плачучими, вселяв в серця радість і надію.

О. Йосиф згадував, як на початку Другої Світової Війни він, відпочиваючи, лежав на покосі в пообідній час і чітко почув німецьку мову, тупіт ніг і брязкіт зброї. Стрепенувшись, оглянувся, - навколо нікого. Разом з о. Іринархом дивувалися, щоб це могло бути? Зрозуміли лише ввечері, коли німці вступили в Почаїв. Так, вперше, Господь відкрив йому майбутнє, і з тих пір о. Йосиф знав: “хто до мене їде чи йде, що в нього болить і скільки йому жити”. Бувало, накреслить на зламаній руці лінії перелому і відправляє на рентген - лінії олівця точно збігалися з рентгенівським знімком. Лікарі дивувалися таким здібностям простого ченця.

Племінниця Ганна Тимофіївна, що мешкає в рідному селі старця, згадує, як якось, прийшовши до дядька на чернечий цвинтар, на її очах чудом зцілилася жінка зі зламаною рукою. Перелом причиняв страждання, змушував берегти руку від зайвих рухів. О. Йосиф велів їй обидві руки покласти собі на голову. Виконавши, вона відчула себе цілком здоровою, абсолютно не відчуваючи болю.

Після закінчення війни до о. Йосифа на цвинтар стали навідуватися співробітники ГПУ і бандерівці. Одні підозрювали його в переховуванні повстанців, інші бачили в ньому співробітника ГПУ. Кілька людей з органів якось прийшли до нього “на бесіду”. В це же час привезли одержиму, прив'язану до драбини. Розв'язуючи, побоювалися - буйна. Отримавши свободу, жінка з кулаками накинулася на о. Йосифа, покриваючи його сильними ударами, доки, знесилена, не повалилася на землю. Він не захищався, і навіть не намагався ухилитися від ударів. Мовчки стояв і молився. Серце його, далеке від гніву і злості, наповнювалося жалістю і співчуттям, як творіння Боже мучить диявол. Жінка підхопилася і знову з нелюдською силою накинулася на старця. Знемагала, падала, знову підхоплювалася, наносячи удари, поки, нарешті, знесилилась похитнути довготерпіння подвижника, цілком вичерпалась.

Біси ненавиділи о. Йосифа, нерідко через біснуватих висловлюючи йому свою злість. Лукавому противна чеснота. Біс, переможений смиренною мудрістю старця, покинув одержиму. Ніби прокинувшись від сну, вона стала запитувати, де знаходиться і як сюди потрапила. Очевидці - представники влади пішли від старця і більше не тривожили його.

Де ворог роду людського не встигає сам, говорять святі отці, туди насилає злих людей.

Під кінець Великої Вітчизняної Війни після відступу німців, в лісах об'явилася безліч банд і злочинних формувань. Нічні пограбування, вбивства. Свої, чужі, все змішалося, всі жили в страху.

Чернечий цвинтар стояв осторонь. Сутінки вселяли тривогу. Трапитися могло всяке.

Нічна пітьма чорним саваном опустилася на втомлену землю. Прохолода весняної ночі розвела людей по хатах. Але, видно, не всіх. За годину до півночі, на “цвинтарі” почули тупіт чобіт.

14 озброєних чоловіків безцеремонно ввірвалися в убоге житло о. Йосифа, зажадали вечері. Повечеряли далеко за північ, лісові “гості” попросили їх провести. Дійшовши до воріт, командир оголосив о. Йосифу про розстріл. Старець спокійно вислухав повідомлення і попросив 10 хвилин на молитву. Став під старою липою, посадженою ще Преподобним Іовом, прочитав про себе “Отче наш”, “Богородицю”, “Вірую”, “Відхідну”… О. Іринарх, занепокоївшись відсутністю старця, вийшов на подвір'я. У цей час він вже стояв перед спрямованою на нього зброєю і благодушно молився за “творящих напасти”. Командир гучно відраховував останні секунди життя о. Йосипа…“ Раз…, два…” О. Іринарх здогадався, що відбувається і кинувся на автомат, пригнув його до землі, крикнув: “Кого ви хочете вбити?! Знаєте, яка він людина? Він весь світ рятує! Якщо вам треба вбити, вбийте мене, а його не чіпайте! ” - “Ну, добре, йди”, сказав комбриг, звільняючи автомат з рук захисника. Очікуючи пострілу в спину, о. Йосиф направився до воріт, ввійшов, зупинився. Смерть обминула. Чути було, як клацаючи затворами “партизани” пішли в темноту… О. Іринарх, бажаючи “покласти душу свою за други своя”, врятував отця від наглої смерті, уготованої йому дияволом злими людьми.

За матеріалами “Почаївського листка”

 

На початок сторінки