Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№7 (81)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Святий великомученик Прокопій

Чи справді "Україна любить Папу"?

Подвиг

Звичаї перших християн. Заповіт таїнств

Про потаємне...

Хто може бути священиком?

Священик і парафіяни

Заява єпископату Української Православної Церкви стосовно діалогу з УАПЦ та УПЦ КП

Молитва і хвороба

Дитяча сторінка
Дитинство преподобної Макрини

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Мораль і щастя

Правда про Фатіму

Свята "правда" по-римськи

Для того, щоб нагодувати ваші душі, до вас приходить Церква

Вже чути брязкіт кайданів...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    
ЛИСТ В РЕДАКЦІЮ

ПРО ПОТАЄМНЕ...

Є дві категорії пастирів, про які говорив Сам Господь: “пастирі добрі, що душу свою віддають за овець своїх, та найманці, які, побачивши вовка, самі тікають. Є ще й “вовки в овечих шкурах”, але мова не про них. Це ті, що “відділяють себе від єдності у вірі”, за словами ап. Павла, різні там розкольники та єретики-католики.

В Україні близько третини всього населення (за офіційною статистикою!) належить до нашої Церкви. Але про духовне відродження кожного тяжко говорити. Це духовне зубожіння настільки очевидне (серед православних!), що не потребує коментарів. І виникає питання: “прихожани” - від слова “приходити” (до Бога), чи “прохожани” - від слова “проходити” (мимо Бога) - моя паства?

Покажу це на прикладі “маленької цеглинки” Дому Божого - своєї парафії. На такі очевидні речі, як піст в середу і п'ятницю, багатоденні пости, щоденна молитва та пам'ятування про те, що “Бог нас завжди бачить” паства реагує дуже боляче: “В нас і так щодня піст, бо немає за що купити м'яса та масла” (це говорять якраз ті, що не бідують матеріально). “Отче наш...” - з мене і цього вистачить!” і т.д. і т.п. А ще кажуть, що я їх “мучу”...

Звідки ця “тепло-холодність” в душах? І коли вникаю в корінь проблеми, то находить на мене великий страх: а що як це - незворотній процес...

Найкращі часи в житті Церкви - це часи гонінь. Згадаймо доконстантинові часи: скільки мучеників, який високий рівень духовності був! Християни знали, що кожний день може стати останнім в їх житті. Через це - постійне внутрішнє молитовне стояння перед Богом, постійна готовність прийняти смерть за Христа і братів по вірі, щоденне Причастя Тіла і Крові Господньої. Майно не шанувалося як цінність. Християни були щирі, милосердні, чуйні до біди свого брата чи язичника. В них настільки дійовою була віра, що можна було побачити таку картину: хлібороба прямо з поля забирають на муки, і він з радістю все покидає: і землю, і сім'ю, і йде на страждання (як говорили тоді: “на зустріч з возлюбленим Христом”). Коли Церкву перестали гнати, то в Неї почали вступати всі. Але чи по вірі? Ось тому вже через 15 років після припинення гонінь відбувся І Вселенський Собор з питання виникнення єресей.

Це зараз переживаємо і ми. В часи тоталітарного режиму за сповідування віри саджали в тюрми, засилали в концтабори, виганяли з роботи, тикали пальцем зі словами: “Подивіться на виродка суспільства!” З приходом до влади Горбачова зупиняється видиме гоніння на Церкву. Все це закінчується на початку 90-х років модою на Церкву. Це страшна річ! Ще страшніша за сталінські концтабори! Ось тут і появляється плебейський розряд “прохожан”, які не мають жодного поняття про християнство. Та біда в іншому: їм і не треба Христа! (ще 140 років назад про таких писав Ф.М. Достоєвський). Такі “вірні” вважають, що причащатися і сповідатися раз в рік - це норма, що пости - “пережиток минулого”, що Бог - тільки в храмі (?!), а на запитання, чому вони прийшли в храм, - набурмосено мовчать... Закінчується мода на Православ'я, і люди почали масово відходити від Церкви. І це - нормально. Бо, за словами святих Отців, зараз Господь просіює пшеницю від полови. Християнство - це є саме життя (а не вчення!). Християнство - це є релігія Христа, це уподібнення Йому в житті. А кому з них хочеться страждати, як страждав Він? Як вигукнув один пастир обурено на проповіді: “О, Розіп'ятий! Кому Ти потрібний з них, окрім мене? - Нікому!”. Саме через страждання приходить смирення і мудрість духовна: “той, хто не перестраждав в житті, ніколи не зрозуміє страждань іншого” (ці слова болючі для священиків!).

Ми разом з Господом повинні на Фаворі преображатись: від ненависті - до любові, від гордості - до смирення, під похоті - до цнотливості; в молитві преображатися так, щоб разом з апостолом Петром говорити: “Господи! Добре нам тут бути!” (особливо це говориться про храм і богослужіння). Разом з Господом приймати смиренно похвали за наше життя, щоб і далі разом з Ним, подібно до Симона Киринейського, понести свій Хрест на Голгофу: пережити продажний поцілунок Юди (“біди від родичів, біди від лжебратів” - говорить апостол Павло), биття, насмішку, плювання в душу, і бути розіп'ятим разом з Христом. Так ось в чому суть: праворуч - разом з благорозумним розбійником, чи ліворуч - разом з хулителем Бога?! Бути розіп'ятим і вмерти за Христа. Вмерти, щоб разом з Ним і воскреснути. Але ця частина вчення Христового цим “модникам” явно не до вподоби. Ой, як не хочеться за свої ж (!) гріхи страждати! А про вічні муки в пеклі вони не хочуть навіть і чути. Пригадую один похорон... Після щирої проповіді підходить мати померлого хлопця і каже: “Отче, а невже все це правда, що Ви говорили? Невже він там живий?”

А бути християнином означає жити так, як жив Христос, уподібнюватися Йому в усьому. А “прохожани” і кажуть мені: “О, ні, це вже для нас занадто!” - і... відходять від Церкви, обливаючи брудом богоданного пастиря, який піклується про їхні душі...

Знову повернуся до того, з чого власне і почав - до пастирства. В більшості випадків (за малим винятком) священики на парафіях зайняті або будівництвом храму, або наймицтвом. Тобто (за вказівкою Владики, за що й отримують ще й церковні нагороди!), будують земні храми, забуваючи за “храм душі людської”. В селі 10-20 бабусь ходить до церкви, але їм старий храм (до речі - насмолений багатьма поколіннями віруючих) вже не подобається - і розпочинається “довгобуд”. Священик як навіжений дістає “праведними і неправедними” шляхами будівельні матеріали. І це вже не пастир, а прораб в селі... Преподобний Лаврентій Чернігівський говорив, що так буде і щоб ми не захоплювалися зовнішньою прикрасою храмів. Так, він повинен бути охайним. Але храм - це Дім Молитви, місце єднання Неба і землі. І хибна та точка зору, що храм повинен бути прикрасою села. А римські катакомби є прикрасою Риму? Ось як хитро сатана обдурює пастирів: під виглядом богоугодного наганяє на них суєту, суєтний дух, і вже немає в них ні часу, ні бажання безустанно молитися, читати духовну літературу, вислухати парафіянина... Горе нам! Заповіді будувати храм в Святому Письмі немає, але є заповідь: “захищати стадо Христове від вовків розхищающих”. Нечасто зараз даються нагороди священикам за їх богоугодне направлення пастви, за подвиг духовний.

А тому звертаюся до побратимів у Христі: “Дорогі брати у Христі! За кожну нагороду ми дамо відповідь на суді Божому. Чи ми її дістали заслужено, чи ні! Чим більше нагород, тим більшою є відповідальність перед Богом! Але, чи сяє наша душа так, як сяє наш позолочений ієрейський хрест на грудях? Чи сяє наше серце добрими ділами (лагідністю, смиренням, любов'ю), як сяє хрест з прикрасами на наших грудях? Чи завжди ми думками з Господом, коли на нашій голові камилавка чи митра? Чи постійно ми воюємо в серці своєму, або захищаємо паству від війська сатанинського, коли носимо набедренник (символ меча духовного)? Чи ми є слугами іншим (за словом і за прикладом Господнім, коли Він мив ноги своїм ученикам), носячи звання протоієрея? Дай, Боже, нам всім страху Твого, бо він є початком премудрості...

Коли ж в селі є храм, то часто пастир перетворюється в наймита: здійснює треби, служить служби і... тримає господарство. І дуже рано він зауважує, що людям цінне на требах не їх чин чи проповідь, а скільки це коштує. Через що появляється холодне відношення, навіть, до тих же треб. Наприклад, в себе на парафії я зустрівся з ганебним явищем (пишу, бо за це дуже душа болить). Хрестили переді мною (всупереч всім канонам!), обливаючи... голову людини. А не все тіло (в наглій потребі, за словами св. Афанасія Великого це дозволяється). Отже, це був обряд, а не Таїнство! Адже, якщо обряд, то дійсно, навіщо людину всю обливати чи занурювати? Але Хрещення - це Таїнство. Занурення символізує смерть людини - людину в яму опускають цілком, а не тільки її голову! А підняття з води означає народження душі, адже і дитинка на світ з'являється з води (навколоплідні води). І так як Бог - Трійця, то ми це робимо тричі.

А людей хрестимо масово, навіть не пояснюючи, що з ними роблять і які тепер в них обов'язки, не проводимо огласительних розмов з ними (а в селі це обов'язково повинно би бути!). Ось і виросло за 10 років покоління теплохолодних християн - званих, але вибраних з них - одиниці! Отці! Ми ж за це будемо відповідати перед Богом! Невже ми не боїмося кари Божої на наші голови?! Людей не соборували, бо “треба 7 священиків, а де їх візьмеш?” (Тут їх стільки і не збереш!). Але ж священик повинен і сам пособорувати, якщо його про це просять! І т.д. і т.п. Ось вам і ознаки наймицтва.

Що ж чекає справжніх пастирів? Розп'яття, розп'яття, і ще раз розп'яття! “Біди від сродників (буває часто, що навіть найближчі нам люди - дружина, діти, батьки, родичі - не розуміють нас: чому ми так живемо...), біди від лжебратії (одна людина сказала мені: “Найпідліші люди в нашому селі - це ваші парафіяни, як вони вас обливають брудом!”) - говорить апостол Павло.

Деякі люди приходять в храм: “На світ подивитись і себе показати”, а деякі приходять не для молитви, а... зібрати компромат на священика. На того пастиря, який день і ніч за них плаче перед Богом! І це є найболючішим для справжнього пастиря. Адже і Господа розіп'яли ті, кому Він зробив стільки добра! В мене є один знайомий священик, який за півроку свого перебування на парафії посивів, побілів: через своїх прихожан (чи “прохожан”?)

Якось мені в Києві одна стариця-схимниця ще давно сказала, що приїде Папа Римський на Україну - це кара нам за гріхи нашого священства. І на 80-90 відсотків їм дійсно байдуже, чи приїде цей богоборець до нас, чи ні. Якби ж всі священики “єдиними устами і єдиним серцем” возвали б до Бога: “Не допусти!”, то хіба ж Господь не почув би молитви Своїх діточок?! “Просіть - і дасться вам” - ось Його обіцянка! І до нас, до нас, возлюблені отці, говорить Він: “Знаю твої діла, ти не холодний, ні гарячий, о, якби ти був холодний, або гарячий! Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх!” (Одкр. 3, 15, 16). А до справжніх пастирів звернені інші слова Пастиреначальника: “Якщо мене гонили, то гонитимуть і вас. Якби ви були від світу, то світ би любив своє” (Ін. 15, 19-20).

“Не бійся мале стадо! бо Отець ваш благозволив дати вам Царство” (Лк. 12, 32).

І наостанку пригадаю слова ап. Павла: “Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння” (Рим. 8, 35).

Христос посеред нас! Є і буде.

Амінь і Богу слава!

Священик Миколай
Чернігівська обл.

 

СХАМЕНІТЬСЯ

Ще вчора “Слава!” всі гукали,
Ще вчора падали до ніг.
А нині з попелом змішали,
Переступивши совісті поріг.
Ще тільки вчора в очі зазирали,
Ловили кожне слово з уст Його.
А нині хамовито обплювали,
Гріхом тавруючи своє чоло.
Неначе натовп, що “Осанна!”, -
Спасителю у захваті гука.
Сьогодні ж: “Розіпни!” - кричить востаннє,
І прибиває до хреста тяжка рука...
Священиків ви судите!
Забули... Вони для вас - отці.
І моляться за всіх повсюди,
Й відповідатимуть в кінці.
Ви “бачите” пороки їх, падіння,
Але не бачите молитви, каяття.
Відкрийте очі! Дай вам, Бог, прозріння,
Не їх ви судите, а Господа Христа!
Вони світильники, і хоч кіптяво,
А все ж горять між Вічністю й життям.
А ви давно вже погасили себе жваво,
Й не вам судити їх, не вам!
Без них спасіння ваше - лише мрія.
Без їх молитв не попадете в рай.
В їх серці Господа Любов жевріє:
“Помазаних Моїх, народе, не торкай!”
О, бідні, зубожілі фарисеї,
Не вірите, що Бог один - Суддя?!
За те, що певні похвальби цієї,
До Вас не прийде каяття.
А я радію, дякуючи Богу,
Перенесу зневагу вашу й сміх.
З усіх доріг я вибрав ту дорогу,
В кінці якої зотліває гріх.
Втішаюся надією на Воскресіння,
З сміливістю несу свого хреста,
Дай, Боже, й вам, зневірені, прозріння:
Любові й сили Господа Христа!

Священик Миколай
Чернігівська обл.


 

На початок сторінки