Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№7 (81)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Святий великомученик Прокопій

Чи справді "Україна любить Папу"?

Подвиг

Звичаї перших християн. Заповіт таїнств

Про потаємне...

Хто може бути священиком?

Священик і парафіяни

Заява єпископату Української Православної Церкви стосовно діалогу з УАПЦ та УПЦ КП

Молитва і хвороба

Дитяча сторінка
Дитинство преподобної Макрини

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Мораль і щастя

Правда про Фатіму

Свята "правда" по-римськи

Для того, щоб нагодувати ваші душі, до вас приходить Церква

Вже чути брязкіт кайданів...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ЗВИЧАЇ ПЕРШИХ ХРИСТИЯН

Заповіт таїнств

На зборах перших християн відбувалися всі священнодійства, якщо цьому ніщо не перешкоджало; тому так строго слідкували, щоб не впустити кого-небудь з невірних; свято виконувався заповіт Спасителя: “Не давайте святині псам і не кидайте перед ваших перед свиньми (Мф. 7, 6)”. Тільки подвижники - угодники Божі могли зрозуміти істинність святості. Вона наділяє людину могутністю і проста для зрозуміння людині святій, бо не скористається вона нею для зла чи всує, але гріховна людина, наділена могутністю Божою, може використати її для поневолення інших. Через це священнодійства отримали найменування Таїнств і оберігалися нерушимим мовчанням. Не втаємничували не тільки невірних, але і оглашенних. Не тільки при них не чинили Таїнств, але ніхто не смів навіть розповідати таким, що відбувалося на зборах, ні вимовляти при них слів, які вживалися при служінні, ні обговорювати властивості священнодійства, тим паче писати про це, і якщо в проповіді або в творі, який міг потрапити в руки язичників, заходила мова про Євхаристію або інше Таїнство, то для цього вживалися навмисне загадкові слова. Так в Новому Завіті вираз “переломлювати хліб” (Діян. 2, 42), тобто роздавати освячені Дари, язичники розуміли буквально. Ця обережність існувала довгий час і після свободи, наданій Церкві. Виняток становили апології, у яких пояснювалися Таїнства, щоб розсіяти брехню, якою обмовляли християн.

Наговори на християн

Приводом цього служило, власне, оберігання християнами заповітів Спасителя - приховування Таїнств. З інших релігій відомо, що велику частину їх таїнств, про які нікому не можна було говорити, складали ганебні справи - такими були вшановування Церери і Цибели, жертвопринесення Бахусу, які заборонив Сенат в 568 р. від заснування Риму. При упередженому відношенню до християн, легко могла зародитися підозра, що те, що вони приховують є також чимось поганим. Ці підозри виникали також через те, що і єретики іменували себе християнами (Євсевій, “Історія...”; Бароній “Літопис”; свят. Іриней). Часто слуги-язичники християн від страху перед муками наговорювали на своїх господарів те, що від них вимагали мучителі (Євсевій, “Історія...”).

Ось так поширювалися різні чутки про християн, а іудеї були головними вигадниками їх, і хоча вони були безглузді самі по собі, народ їм вірив (Євсевій, “Історія...”; Тертуліан, “Апологія”).

Звинувачували християн у ворожнечі до всього роду людського і, особливо, в посяганні на могутність Риму, говорили, ніби вони тішаться кожній народній скруті, ремствують на щасливий перебіг справ і сприяють падінню імперії. Все це грунтувалося на проповіді християнами про суєтність земних благ, про кінець світу, про Страшний Суд, за перебільшене і зловмисне тлумачення того, що сказано в Апокаліпсисі про загибель Риму, який ідолопоклонствує і про помсту, яку здійснить колись Бог за пролиту кров мучеників. Обмови підкріплювалася тим, що християни не брали участі в народних святкуваннях (Тертулліан, “Апологія”): жертвопринесеннях, бенкетах і гульбищах. В такі дні християни плакали і постилися, спостерігаючи беззаконня, що там чинилися. І якщо забобонні язичники більшість днів вважали днями плачу і нещасть, то в християн більша частина їх були радісними. Вони втікали навіть з площ через гульбу, що там відбувалися. Якщо ж кому і траплялося там бути, то хіба, щоб купити мимохідь потрібну річ (“Постанови апостолів”).

Нарешті, презирство християн до всіх інших релігій довершувало всенародну ненависть до них. Скільки не проповідували вони, що в дусі вони поклоняються Богу - Творцю неба і землі, приносячи Йому безустанно жертви в своїх молитвах, ідолопоклонницький народ не розумів їх, запитував про ім'я цього Бога і називав їх безбожниками, оскільки вони не поклонялися жодному з тих богів, що стояли в храмах, не мали в себе жертовників всеспалення, ні жертв кривавих, ні кумирів. Жерці - які гадали на польоті птахів - авгури, по нутрощам тварин - гарусники, віщуни, словом, всі ті, промисел яких грунтувався на язичестві, для своєї вигоди намагалися підтримувати і посилювати народну ненависть до християн, пов'язуючи з цим нещастя, що траплялися: голод, мор, війну (Тертуліан, “Апологія”). “Християни, - кричали вони, - викликають гнів богів на всіх” (Арновій, “Проти язичників”).

Після цих упереджень на всі чесноти християнські дивилися злим оком. Любов, що вони мали між собою, здавалася небезпечною змовою (Тертуліан, “Апологія”). Звертання: “Брат, сестра”, тлумачилися з гіршої сторони, оскільки язичники запідозрювали їх в перелюбі. Їх милостиня вважалася засобом для зваби бідних. Звинувачували пастирів в користолюбстві: нібито збираючи для Церкви скарби, хочуть нажитися самі. Про їхні чудеса відзивалися як про чаклунство і магію. І, дійсно, в цей час багато було ошуканців, які похвалялися мистецтвом вгадувати майбутнє по різних прикметах, гоїти хвороби за допомогою чудодійних злаків і чаклунства, слів і химерних фігур.

Гоніння тільки виправдували ненависть до християн. Вони були винні, тому що всі вважали їх винними. І по жорстокості страти судили про розмір їх злочинів (Тертуліан, “Апологія”). На них дивилися, як на людей, приречених на смерть вогнем і на хресті, їх називали найганебнішими іменами. Це робило християн ненависними в очах народу і неуків. Светоній, наслідуючи загальну думку, пише, що “імператор Клавдій вигнав з Рима іудеїв, які безперестану бунтували, підбурювані якимось Хрестом”, мовляв ще Іісус Христос був главою бунту між іудеями. Той же письменник відносить до похвальних вчинок Нерона, який звелів мучити християн, як людей одержимих, на його думку, новітніми і небезпечними забобонами.

Тацит розповідає про пожежу в Римі, що вчинив Нерон для своєї забави і говорить, що “він у тому обвинуватив людей, яких народ називав християнами”. Потім додає: “Назва ця пішла від Христа, Якого Понтій Пілат за царювання Тіверія, засудив до страти. І це небезпечне марновірство, спочатку придушене, поширилося знову не тільки по Іудеї, батьківщині цього зла, але й у самому Римі, куди все, що тільки є в світі нечестивого і мерзотного стікається і під видом благочестя чиниться. Спочатку хапали тих, що самі признавалися, а потім за їх свідченнями інших засуджували на смерть не стільки за вчинену пожежу, скільки за ненависть до роду людського”. Він же називав християн винуватцями, гідними привселюдної страти.

З журналу "Православне життя",
№5, 2000, вид. "Православна Русь", США

 

На початок сторінки