Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№7 (81)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Святий великомученик Прокопій

Чи справді "Україна любить Папу"?

Подвиг

Звичаї перших християн. Заповіт таїнств

Про потаємне...

Хто може бути священиком?

Священик і парафіяни

Заява єпископату Української Православної Церкви стосовно діалогу з УАПЦ та УПЦ КП

Молитва і хвороба

Дитяча сторінка
Дитинство преподобної Макрини

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Мораль і щастя

Правда про Фатіму

Свята "правда" по-римськи

Для того, щоб нагодувати ваші душі, до вас приходить Церква

Вже чути брязкіт кайданів...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ НАГОДУВАТИ ВАШІ ДУШІ, ДО ВАС ПРИХОДИТЬ ЦЕРКВА

Якщо ми хочемо, щоб більше молодих людей було в наших храмах, ми повинні думати про те, як їм окреслити їх зону відповідальності. Тому що для молодої людини є природним щось робити, а не просто бути споживачем. Подивіться, як діють сектанти. Коли вони завербовують якогось нового адепта, вони відразу посилають його на якусь роботу, на проповіді, наприклад. Навіщо? Нехай цей недосвідчений, дійсно, проповідник помиляється, нехай набиває гулі, але зате кожна нова невдача буде змушувати його глибше і глибше вивчати біблійний або інший матеріал, а головне - він буде відчувати ці свої тези, погляди своїми, не як те, що було йому нав'язано зі сторони, а як те, що він сам повинен захищати перед лицем своїх ровесників і інших людей. У результаті в нього відбувається внутрішня стабілізація з тієї ідеологією, яку він тепер проповідує. Далеко не всі, звичайно, методи сектантської пропаганди нам варто запозичати, але разом з тим, сама по собі ідея, що молодим людям потрібно надати можливість працювати в Церкві, - це дійсно необхідно.

Я можу сьогодні запропонувати таку форму. Мені здається, було б чудово, якби в наших храмах ввели послух - акалуфи, що стоять біля дверей. Ці молоді люди попарно, скажімо, чергували біля входу в храм, особливо в дні, коли можуть зайти захожани. Не прихожани, а захожани - люди, що ще прокладають свою стежину до храму. І от завданням цих акалуфів було б: по-перше - піклуватися про тих, що зайшли: ненав'язливо, не підходячи до них, здалеку, на відстані, спостерігати за ними, щоб при нагоді захистити їх від наших парафіяльних “відьм”. Ось тут треба коректно підійти і ту саму кістляву руку зупинити і сказати: “Простіть, матінко, з благословення отця настоятеля: з новенькими в храмі спілкуємося ми”. Це перше. По-друге: максимум, при нагоді підійти самим і запитати: “Чим допомогти, може щось розповісти”. Я по собі пам'ятаю, у свої перші місяці в Церкві, як я хотів, мріяв, щоб хтось до мене підійшов, звернувся, щось розповів. Сам я не наважувався себе нав'язувати людям, тим більше в радянські часи. І дуже хотілося хоч з кимось поговорити. Мені здається, що було б чудово, якби і сьогодні такі чергуючі зверталися б: “Чим можемо допомогти, може щось розповісти”. Справа в тому, що це було б корисно не тільки для тих, хто зайшов у храм, це є важливим і для тих, хто вже в храмі. Тому що ці молоді чергові повинні були б у такому випадку знати історію свого храму, історію, сюжет і символіку кожної іконки. Повинні були б знати добре богослужіння, історію і символіку кожного піснеспіву. Вони повинні вміти допомогти освоїтися, призвичаїтися, подолати нерішучість, викликану незнанням символіки і правил поведінки в храмі. І, відповідно, молоді чергові самі краще б знали ази Православ'я, і ще б міцніше прикипіли до церковного життя.

Природно, що людину, яка чергує біля входу, обставини будуть відривати від молитви, і тому з погляду тільки духовного росту це напевно не дуже корисно. І тому мені здається, що такі групи чергових повинні нараховувати достатньо велику кількість, тобто не одна і та ж людина повинна постійно стояти біля дверей, а щоб було п'ять-шість змінних пар, і щоб раз на місяць людина чергувала, а в інші дні могла спокійно молитися.

Зверніть увагу, ми говоримо: “тоталітарні секти”, адже це словосполучення має синоніми - югентрелігіон, молодіжна релігія. Зрозумійте, що бабуся-кришнаїтка - досить рідкісне явище. І ось що ще варто усвідомити, чому саме тоталітарні секти, які, начебто, віднімають в людини свободу, - настільки симпатичні молодим. А вся справа в тому, що вони вміють спекулювати на юнацькому прагненні до служіння. Людина шукає кому поклонитися, за словами Достоєвського, і це дійсно правильно. І якщо ми хочемо, щоб ці юні серця йшли до нас, ми повинні запропонувати їм те служіння. І це теж дуже важливо усвідомити. Ті, хто зараз в сектах, це напевно, кращі люди, що є в Росії, тому що, зрозумійте, це значить, що вони не ходячі шматки телятини, їм щось в цьому житті потрібно, вони не байдужі ні розумом, ні серцем. Тому відхрещуватися від них, говорити: “там всі з глузду з'їхали” - немудро. Це наші з вами діти, і аж ніяк не гірші. І якщо вони там, то виходить, ми їм щось не додали, і вони від нас відійшли.

Я знаю з власного досвіду: щоразу, коли ведеш бесіду з сектантом, якщо ця бесіда проходить нормально і є декілька годин взаєморозуміння, то я вже наперед знаю відозву. Мій співрозмовник скаже: “Так, все це добре і ви гарно мені  пояснили, шкода, що я цього не знав, але, якщо чесно, то я пробував бути православним. Я пробував ввійти в храм”. І далі йде розповідь про те, як зустріли і куди послали.

Я ще хотів би сказати, що давайте не будемо відтворювати штампів церковної публіцистики столітньої давнини. Один з цих штампів вважає, що слова “покладу ворожнечу між насінням твоїм і насінням дружини” належать до взаємовідносин Церкви й інтелігенції. Ви знаєте, 100 років тому, воно, може й так було, коли писали через кому: “жиди, студенти і інтелігенти”. Але, зрозумійте, якщо ми відтворимо це сьогодні, то, мені здається, ми станемо самотніми. А хто нас сьогодні хоче почути? Чудовий педагог, психолог протоієрей Борис Ничипоров якось сказав: “Ви знаєте, серед молоді нашого міста є тільки одна група, з якою є шанс знайти спільну мову. Це бойовики”. Тобто це ті хлопці, що серйозно займаються бойовими мистецтвами, тому що заради свого спорту вони тримають себе в фізичній формі. А всі інші вже або в пляшці, або на шприцу. І це дуже серйозно. Від себе можу додати, що є ще група, з якою можна працювати. Це кар'єристи. Це ті хлопці, що хочуть чогось у житті домогтися, зробити самих себе, створити сім'ю, побудувати дім, кар'єру зробити. І тому вони намагаються старанно вчитися, поступити в нормальний університет, в них є провідні інтереси, а не тільки, як найбільш кайфово провести наступаючий вечір. І саме, завдячуючи хоч відносній тверезості в голові, з ними ще можна працювати, з ними можна сперечатися, висікати іскри істини.  

Зауважте, що відбувається. Сьогодні Православ'я перетворюється в секту інтелігентів. В наших храмах майже немає робітників. В нас, якщо відняти, скажімо, старше покоління, то, гляньте, молоде покоління і середнє покоління - це в основному інтелігенція. В великих містах це так.

Отож, в умовах, коли Православ'я 100 років тому було селянською релігією, міста жили Вольтером, Марксом, Дарвіном і так далі, а тепер ситуація інша. Я от пробую себе уявити на місці юного священика, який закінчив семінарію, його відправили на село служити, будувати або відновлювати храм. А з чого почати спілкування? З ким? Інтуїція мені підказує, єдиною групою сільських, наприклад, мешканців чи в невеличкому містечку, з якою священик може налагодити контакт, це місцева інтелігенція - вчителі, лікарі. А що це означає? Це означає, що, по-перше: і в семінаріях треба перебороти цей безглуздий повністю стереотип, що, мовляв, у нас бабусі на парафії і тому бабусям не потрібна філософія, історія і таке інше. Отож треба вчитися, готуватися і працювати з інтелігенцією. І треба цей стереотип з голови викинути: раз інтелігент, то єретик, якщо освічена людина, то небезпечна. Знайте всі інші ще небезпечніші. Так, 100 років тому можна було сказати словами преподобного Амвросія Оптинського: де просто, там ангелів зо сто. Сьогодні ситуація інша, сьогодні де просто, там єресей зо сто буде, навіть серед оцерковлених, а тим більше - мирських. Що може бути простішим за науковий атеїзм? Бога немає, царя не треба, ми й на купині серед болота проживемо. Куди простіше? Отже у цих умовах Православ'я зацікавлює і набуває привабливості для тих людей, яких тягне відкрити для себе багатогранність буття, осмислити і зрозуміти його, відчути свою самостійність і самобутність, навчитися пливти проти течії стереотипів. Тому, все-таки, давайте перестанемо відтворювати на рівні парафіяльних пересудів і в церковних виданнях всю оцю хулу з позаминулого століття з приводу інтелігенції, що продала Росію.

І останнє, що я хотів би ще сказати. Уявіть собі, що мене відрядили в школу вести уроки музики. Я і говорю діткам: “Спочатку ми з вами вивчимо історію музики. Знаєте, історія музики дуже трагічна. Були часи, коли створювалися надзвичайно благозвучні симфонії. А бували, що народжувалися какофонії. В глибокій старожитності виникла страшна какофонія - какофонія “дзим, блям, бум”. Діти, запам'ятаєте ці звуки і ніколи їх не відтворюйте. А на наступному уроці, через тиждень, ми з вами зустрінемося і вивчимо історію появи одної страшної єресі, що теж була в старожитності, - какофонії “дзим, блям, блям”. І от так ми з вами вивчимо історію всіх єресей”. Торкнемося і сучасної дуже страшної єресі в історії людства “дзим, блям, барам”. Добре я дам вам послухати Моцарта, але після канікул. Що ви скажете тепер про мій талант педагога? Удар нижче пояса, так це можна називати. На жаль, саме по цьому принципі започатковуємо ми наше спілкування з молодіжними аудиторіями. Ми приходимо до цих людей для того, щоб сказати чого їм не можна. Ми щось в людей відбираємо, нічого не даючи. В результаті, як нещодавно заявила в інтерв'ю одна акторка: ви знаєте, мені так тяжко жити, в цьому житті все приємне, або гріховне, або псує фігуру. Якщо наші проповіді не відійдуть від стереотипів, то Православ'я перетвориться в одне величезне НЕМОЖНА, тоді ми перебуватимемо нескінченно далеко від молоді, і вона буде в сектах.

Була така чудова притча буддійська в індійській традиції: якийсь цар підходить до людини і говорить: “ти знаєш, я готовий подарувати тобі все, про що ти насмілишся мріяти - дам молодість, вічне життя, царство, любов до жінки, багатство - все тобі віддам. Для того, щоб отримати ці дари, тобі потрібно зробити невеличке зусилля. Я дам тобі чашу з водою, треба буде пронести її з одного села в інше ось по цій дорозі. Тільки є декілька додаткових умов. Перша, за твоєю спиною буде йти воїн з оголеним мечем. Друга, якщо хоч крапля води впаде на землю - воїн відразу тобі знесе голову з пліч. Третє, чаша буде наповнена до країв. І останнє, твій шлях проходитиме через село, де гратиме весілля. Через це п'яне село, де всі танцюють треба пронести цю чашу, не розплескавши її”.

Що тут буддійського і що християнського - зрозуміло, тобто кат, який завжди приведе вирок в дію - карма, що не знає поблажливості і милосердя. А що є близьким до християнства, це тільки ідея того, що спочатку чаша наша тільки наповняється, а потім спробуй її не розплескати. Якщо релігія язичників пропонує - ти роби ось так і так, а в нагороду отримаєш ось це. То в Євангелії навпаки, спочатку вас осягло Царство Боже в Таїнстві Хрещення, а потім не загубіть його.

Святі отці називали це заручинами з майбутнім, задатком майбутнього. Богослов'я - наука досвіду: і релігійне життя, і богослов'я - нерозривні. Це дуже важливо. Я можу щось говорити, доводити, аргументувати, але досвід від себе в іншу людину я перекласти, навіть, при бажанні - не можу. Це чудо. Його не передбачиш, воно або відбудеться, або ні. І в цьому парадокс Православ'я - те, що всі наші форми релігійного життя, починаючи з богослужбових, створювалися людьми, які цей досвід мали. А ми намагаємося ці форми і цей одяг перенести на людей, яким цього досвіду бракує. У цьому полягає парадокс місіонера. Як потрібно діяти, щоб тебе зрозуміли? І ми пропонуємо одяг на виріст, істину на виріст пропонуємо людям.

Уявіть собі, я заходжу в клас до дівчаток-підлітків 12-13 років. Заходжу і говорю: “Діти ви вже великі, давайте говорити “про це”. Хлопці вийдіть з класу, я тільки з дівчатками сьогодні розмовлятиму”. І далі я починаю “про це” розмовляти з дівчатками. Моя бесіда будується за таким принципом - знаєте, буває таке спілкування між чоловіком і жінкою, внаслідок якого в жінці появляється нове життя, вона стає вагітною. Після цього я 20 хвилин розповідаю дівчаткам про те, що вони будуть відчувати під час вагітності: нудоту, алергію тощо, потім 20 хв розповідаю, що вони будуть відчувати під час родів, і в останні 5 хв, на закуску, про принади годуванням грудьми - мастити і т. ін. - дзвінок. Хлопчики повертаються в клас. Чого я домігся - якими очима дівчата дивитимуться на хлопчиків. “Ну мужики, ми не знали, що ви такі гади, ми й близько до вас не підійдемо”. Що відбулося? Ці дівчатка ще не знають, що таке любов, ні подружня, ні материнська. А я їм вже розповів про те, з якими шипами це може бути пов'язане. Отож, у нас дуже часто буває так, коли ми говоримо про християнське життя, тому що всі правила аскези, всі правила нашого статуту церковного і богослужбового існують для того, щоб не було викидня. Це правило для вагітної людини, заплідненої душі.

Це по слову апостола Павла - не я живу, а живе в мені Христос. Якщо це відбулося, якщо є відчуття того, що дійсно серце, нова іскорка появилася, нове життя, тоді все ясно. Чому не треба реготати, наприклад, спробуйте пояснити людині, чому не можна реготати, чому Жванецький - це погано. Раціональних аргументів не знайдеться, повинно бути якесь відчуття в душі, щоб слова прозвучали переконливо. Ти відреготався, а душа потускніла, опустошилася. І це не пропаде марно - колись буде з чим порівняти.

Православ'я - це знання і почуття разом. Досвід в Православ'ї - це не виляння хвостом вірного пса. Мені здається, треба увесь час пам'ятати, заради чого ми говоримо і про що. Тому що якщо ми пропонуємо в людей щось відняти, не пояснивши чим живе християнство, - воно існує не заборонами, - а теж має свою позитивну аргументацію.

Давайте пам'ятатимемо, що Православ'я - це не ряд визначених форм. Це полотно, розраховане на сприйняття завзятої людини. Є такі рекламні щити - якщо стати поруч, вони ніякого враження не роблять, але якщо проїжджаєш повз них на машині, тоді ця сигаретна пачка або щось інше повертається вслід за тобою, виникає глибоке враження якоїсь динамічності. Те ж саме в Православ'ї. Поки людина нічого для себе не вирішила, застигла на місці, їй незрозуміло що й до чого, але як тільки людина починає цікавитися, рухатися, осіняє розуміння. Тому пам'ятаймо, що ми з вами розмовляємо про душу, а не про технологію: що, де, коли і як. Тому, перед тим, як втрутитися в світ іншої душі, спробуємо дати їм відчути для початку хоча б самих себе. Що вони не є тільки тіло, що вони завдячують всім - душі, яка заявляє про себе, тим що болить, коли тіло здорове. І що душа має свої потреби, і свої болячки. І для того, щоб нагодувати ваші душі, для того, щоб захистити її від її ж хвороб, для цього до вас приходить Церква.

Диякон Андрій Кураєв

 

На початок сторінки