Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№6 (80)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Слово на свято Сходження Святого Духа

"Ближче до Папи – ближче до Бога"?

День Святого Духа

Що таке святість?

Звичаї перших християн. Зібрання християн

Поради віруючого лікаря

Берлінська стіна в Україні

Дитяча сторінка
Преподобний Левкій, юний ігумен

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Мета і засоби

Вартість абрикосової кісточки, (або за що просив вибачення Папа)

Правда про Фатіму

Що ви знаєте про Католицизм?

Католики вже давно піддали нас анафемі

"Київ бомбили, нам оголосили..."

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ДЕНЬ СВЯТОГО ДУХА

“І треба ж - в таку рань і вже п'яні” - почули апостоли в день П'ятидесятниці від ієрусалимської юрби. В той день вони дійсно поводились дивно. Ніби забули рідну арамейську мову і вимовляли якісь дивні звуки, що можна було б прийняти за іноплемінні мови, але всім у Єрусалимі було відомо, що учні Іісуса далекі від книжності і вченості. В їх очах і жестах, словах і інтонації вчувалася незвична сила і рішучість (а в Єрусалимі добре пам'ятали, що саме цього і не проявили супутники Іісуса в ніч Його арешту). Тепер їх обличчя виражали нестримну радість (а жителі святого Граду ще пам'ятали цих людей розгубленими і в сльозах - а ще й двох місяців не минуло, як вбили їхнього Вчителя, і разом з Ним всі їх надії). І так не в'язалася ця несподівана радість з тими журними спогадами... Ні. Так вплинути на цих, загалом, цілком благочестивих і стриманих людей могло тільки понад міру випите вино, щоб залити своє горе...

Але, як часто буває, навчена життєвим досвідом юрба виявилася неправою. Вино будь-якої якості і кількості не може проникнути в ту глибину людського серця, звідки променіла апостольська радість в день П'ятидесятниці. Людина, створена Духом Творця за образом Творця, незбагненна і непроста. І в кожної є настільки потаємні закутки, куди навіть їй самій нелегко проникнути. Є в людській душі і потаємні струни, видобути звук з яких не може ні сама людина, ні щось інше, що з повсякдення нашого може торкнутися їх. Ті струни, що ще на початку вклав нам Бог, які зазвучать в повну силу радістю, коли відвідуємо Рідну домівку. Інколи вітерець з Горньої Нашої Вітчизни змусить їх легенько відізватися - і тоді народжується музика Рахманінова, і вірші Пушкіна... Навіть і тоді, коли людина намагається переконати саму себе, що й душі в неї, взагалі, немає і бути не може, - народжується почуття радості, що світ це не тільки хаотичне зчеплення атомів. І поступово свідомість цього міцніє, переростає в “постійне почуття, що наші дні - це тільки кишенькові гроші, гроші, що дзвякають в темноті, а існує капітал”, з якого ще при житті можна “одержати проценти в формі снів, сліз щастя, далеких вершин” (Володимир Набоков).

Але те, що трапилося з апостолами в той День, було більшим за звичайне чудо. Цих струн вперше торкнулася не відлуння, не подих вітерцю, але рука самого Творця і Художника Всесвіту. З початку Буття в кожній людині є горниця, про яку сказав Христос: “Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього” (Ін. 14. 23). І ось тепер, після того, як Син Божий вирвав людину з-під влади смерті, після того, як Кров Христа очистила його від скверни, Троїця входить в серце людини: людина стала вмістилищем Духа.

Власне, це і є день народження Церкви. Коли Христос вимовляв Нагірну проповідь - навколо нього ще не було Церкви, але стояли ті, хто були лише учнями і послушниками. Коли Він в ніч Своїх страждань пропонував апостолам Чашу Нового Завіту - навколо Нього були ті, кого Він, відтепер, називає вже не “рабами”, але “братами” - і тоді це ще не було Церквою. Коли Він воскрес - і тоді вони ще не зрозуміли, яке значення для їх власного життя і душ має той факт, що їх Вчитель покинув Свою могилу. Але тільки в день Зішестя Святого Духа вони стали Церквою. Відтепер - той Дух, що живе в Предвічному Синові Божому, перебуває і в них самих. Відтепер вони самі - Тіло Христове... Не ззовні, не як учні або спостерігачі. Їм відкрита тайна Сина Божого. Тепер - це і їх власна таємниця, точніше, тепер - це вже таїнство їх власного життя.

Тепер вони можуть виконувати завіт Любові не тому, що їм так наказали, не з послуху чи страху. Тепер їх серця б'ються в ритмі тої Любові, що колись затеплила міріади сонць і світил. Христос лишив після себе не пропаганду моралі і не збірник творів. Мабуть, не можна, навіть, сказати, що Він залишив після себе учнів. З людьми на землі Він лишив назавжди Самого Себе, Свою Божественну сутність, а Собою людську природу Він возніс на небеса. Він у світі людей лишив Дух Свій, Він лишив - Церкву. Ту Церкву, таємницю буття якої чудово розкрив російський слов'янофіл і богослов минулого століття Олексій Хом'яков, що вбачав у Церкві єдність людей, що добровільно наслідують благодать Божу.

Отже, сьогодні - День нашого Народження.

У цей День апостоли говорили з горньої глибини серця кожної людини, що тужить за Словом і жадає прийняти Духа Святого. Тому їх слова були зрозумілі всякому, в кому живе це прагнення, незалежно від того, якою мовою він, зазвичай, розмовляє. І тому такі слова були незрозумілі тим, хто звик жити поверхнево. Чудо П'ятидесятниці не пов'язане з лінгвістикою. Апостоли говорили не єврейською чи грецькою, не татарською і не російською. Вони говорили просто - людською мовою. Мовою горньої глибини серця.

Ось на цій мові випадає і нам вчитися говорити впродовж всього нашого життя. І граматичною помилкою тут буде гріх, холод серця і відчуженість. Легко заплутатися в дієвідмінах і узгодженнях. Як поєднати, наприклад, наші правди з Істиною? “Я знесилив себе власними малими правдами і жадаю Істини”, - так якось сказав про себе один молодий талановитий журналіст, товариш Марини Цветаєвої і спадкоємець доблесного аристократичного роду. Він пішов на Афон і замість титулу “князя Шаховського” здобув ім'я “монаха Іоана”. Він вірно розібрався в граматиці буття.

В свій час я був свідком і учасником начебто непомітної, але разом з тим дуже небезпечної помилки. Це було на 40-ий день вбивства монахів в Оптиній пустині. Ця подія набула значного розголосу серед православних. Люди, що приїжджають в Оптину, найперше просять показати дорогу не до могили преподобного старця Амвросія, а до свіжих горбиків новомучеників. Але в цей, сороковий день, коли за традицією Церкви чиниться найзначиміша пам'ять за покійних, в Оптиній пустині було порожньо, пекельно порожньо... Було декілька прочан. Було кілька людей, що приїхали в Оптину для того, щоб охреститися. Але не було жодного приїжджого монаха, єпископа, священика, семінариста... Як і тоді, коли не було постійних відвідувачів “патріотичних” мітингів, учасників гнівних прес-конференцій, коли йшла мова про “розгул сатанізму”. Тих, хто голосніше за всіх демонстрував своє обурення вбивством, вимагав і закликав всіх до відповіді і натякав на те, що при теперішньому “режимі” інакше і бути не може.

Вони використали смерть монахів як козир у своєму політичному пасьянсі - але не приїхали до їх могил... Це і є та помилка, від якої нас повинен був вберегти дар П'ятидесятниці. Біль людини і віру Церкви не варто використовувати як спосіб в занадто вже земних іграх... Коли Авраама Лінкольна запросили помолитися за те, щоб Бог прийняв сторону північної армії у громадянській війні, Лінкольн відповів: “Набагато важливіше, щоб жителі півночі молили Бога за можливість завжди бути на боці Бога”.

Помолимося і ми сьогодні, щоб Русь стала на сторону Бога - Розп'ятого заради нас і заради нас Воскреслого.

Помилки ж у духовному правописі ми робимо і бачимо, що занадто часто. Наприклад, коли духовні дари бажаємо поставити на службу нашим життєвим інтересам. Коли заходимо в Храм і випрошуємо екзаменаційну оцінку Зверху: більшу пенсію, зцілення. Будь-яке молитовне прохання - благо. Але Дух не може зійти на залікову чи пенсійну книжку. Він може ввійти тільки в серце. Ось це серце і просить Творець у людини: “Сину, довір Мені твоє серце!”. Це не від ревнощів або суворості Бога. Просто в Нього є тільки один Дар, що Він може подарувати нам: Самого Себе і цей дарунок можна прийняти тільки серцем. Чи вмістимо ми?

І якщо, згадавши Бога, ми просимо: так і так, Ти нам потрібний і я спробую полюбити Тебе, але зараз, зараз мені дуже терміново потрібно ось це - ми робимо фатальну помилку. Ту помилку, від якої нас вберіг би дар П'ятидесятниці. А коли ми мужньо зустрінемо наші негаразди, то пережиті страждання допоможуть очистити вмістилище для Духа Святого. Бо тільки пережите може навчити нас.

Диякон Андрій Кураєв,
“Богословие школьное”

 

На початок сторінки

http://miracle1.ru