Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№6 (80)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Слово на свято Сходження Святого Духа

"Ближче до Папи – ближче до Бога"?

День Святого Духа

Що таке святість?

Звичаї перших християн. Зібрання християн

Поради віруючого лікаря

Берлінська стіна в Україні

Дитяча сторінка
Преподобний Левкій, юний ігумен

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Мета і засоби

Вартість абрикосової кісточки, (або за що просив вибачення Папа)

Правда про Фатіму

Що ви знаєте про Католицизм?

Католики вже давно піддали нас анафемі

"Київ бомбили, нам оголосили..."

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

КАТОЛИКИ ВЖЕ ДАВНО ПІДДАЛИ НАС АНАФЕМІ

Сьогодні католицька позиція може здаватися привабливою тому, що вона заявляє про відсутність будь-яких претензій до православного віровчення. Католики запевняють нас, що різниця між нами лише в обрядах. Кожній людині зрозуміло, що обряди дійсно можуть відрізнятися. І тоді православні виглядають як “старообрядці”, що відмовляють християнському світу в праві на природну національно-культурну розмаїтість.

Ця тактика уніональної пропаганди досить лукава - тому що в католицтві є такі догмати, які не може прийняти ні православна, ні протестантська свідомість. Але католицькі богослови і не можуть обійтися без цього лукавства. Справа в тому, що якщо католики признають наявність догматичних (у віровченні) розбіжностей між Православ'ям і їхньою вірою - то вони вже тим осудять своє католицтво. Осудять, тому що прийдеться визнати, що віра древньої, “неподіленої” Церкви, без змін, збережена тільки Православ'ям і відмінна від їх власної. А тому і змушені католики заявляти, що в них немає претензій до православного віровчення. Готові вони і наше богослужіння зберегти незмінним. Одне визнайте, благають вони, визнайте владу папи і його право змінювати на свій розсуд віровчення Церкви через введення нових догматів без санкції Вселенських Соборів. Католицька “толерантність” на ділі - лише зворотна сторона їхнього авторитаризму. Все може бути “терпимим” - тільки б корилися папі.

А саме в цьому питанні “толерантності” католикам і бракує. Православні не визнають папу “вищим за людину”, тому і знаходяться під анафемами Католицької Церкви. Звичайно, уніональна пропаганда заявляє, що анафеми давно зняті. Але це не більше, ніж пропаганда.

Дійсно, у 1965 році папа Павло VI і Константинопольский патріарх Афінагор І оголосили про взаємне зняття анафем. Послання патріарха Афінагора говорить: “Ми письмово заявляємо, що ця анафема, проголошена в 1054 р. ... відтепер і навіки піддається забуттю і стирається з пам'яті Церкви”. Павло VI зі своєї сторони сказав: “Ми заявляємо, що глибоко шкодуємо за слова і дії, сказані і виконані в той час, і які не можуть бути схваленими. Крім того, Ми хочемо стерти з пам'яті Церкви і, виголошену тоді, анафему, піддавши її повному забуттю”.

Як бачимо, мова йде про зміну відношення до єдиної історичної події: до того, що відбулося в Константинополі в 1054 р. Але хіба цим були вичерпані негативні дії двох сторін по відношенню одна до одної?

Уніональна пропаганда любить запитувати: “А чому ви вважаєте католиків єретиками? Який Вселенський Собор засудив католицтво як єресь?”. Що ж, не будемо сперечатись, а скажемо: нехай ви праві, і нехай дійсно в православній традиції немає загальноцерковних анафем католикам... Але дозвольте звернутись з цим же питанням до самих католиків. А чи немає в католицтві канонічних дій, накладених на православних, причому накладених інстанціями значно більш авторитетними, ніж кардинал Гумберт (головна дійова особа конфлікту 1054 року)?

Такі дії є. І вони не були скасовані з анулюванням заяв, зроблених у 1054 р. Справа в тому, що в церковній традиції прийнято проголошувати нові догматичні формулювання під назвою канонів. Той, хто не приймає нового віровчення, не може вважатися членом Церкви. Перший Вселенський Собор не просто прийняв Символ віри. Він піддав анафемі всіх тих, хто не прийняв проголошеного сповідання. І пізніше догмати приймалися: “Якщо хтось не сповідає... то буде анафема”. Не оминуло це і Перший Ватиканський Собор, який утвердив новий догмат про непогрішимість Римського папи. Цей догмат був проголошений у вигляді чотирьох канонів. Ось їх повне формулювання:

“1. Якщо хтось скаже, що блаженний апостол Петро не поставлений Господом Іісусом Христом князем всіх апостолів і видимим главою всієї Церкви, або ж, що він одержав прямо і безпосередньо від Спасителя нашого Іісуса Христа тільки першість честі, а не істинної і справжньої першості влади, то буде анафема.

2. Якщо хтось скаже, ніби не встановлено Самим Спасителем нашим Іісусом Христом, тобто по Божественному праву, що блаженний Петро має в своїй першості над всією Церквою неперервних спадкоємців, або що римський першосвященик не є спадкоємець блаженного Петра, то буде анафема.

3. Якщо хтось скаже, що римський першосвященик має тільки повноваження нагляду, а не повну та вищу владу юрисдикції у Вселенській Церкві не тільки в справах, що відносяться до віри, але навіть і в тих, що відносяться до дисципліни і управління в Церкві; або що він має тільки частину, а не всю повноту цієї вищої влади; або що ця його влада не є ординарна і безпосередня, як на все і на кожну церкву, так і для всіх і для кожного пастиря і вірних, то буде анафема.

4. Вірно слідуючи переданню, прийнятому від початку християнської віри, ми вчимо і визначаємо, що нижченаведений догмат належить до істин Божого одкровення. Римський першосвященик, коли говорить з кафедри, тобто коли він, виступає як пастир і вчитель всіх християн силою вищого свого апостольського авторитету, то визначає вчення про віру, обов'язкове для всієї Церкви, послуговуючись поміччю Божою, обіцяною йому блаженством Петра, тією непогрішимістю, якою Блаженний Іскупитель, благоволивши, уповноважив Свою Церкву правом визначати вчення про віру і мораль; і, таким чином, те, що проголошено римським священиком, саме по собі, а не на підставі згоди Церкви, не підлягає зміні. Якщо ж хто зважиться суперечити цьому, то буде анафема”.

Як бачимо, католицьке віровчення піддає анафемі всіх, хто не погоджується з ними. І ця анафема, що накладена на всіх православних, аж ніяк не скасована Ватиканом. Уніональна пропаганда любить говорити про те, що анафема 1054 року знята, але, на жаль, змовчує про анафеми 1870 року. А скасувати їх, тобто змінити догмат про папську непогрішимість - значить визнати догматичну помилку тих пап, що ввели і підтримували цей догмат.

Так що папство прив'язане до вікової спадщини своїх домагань і тому не здатне до об'єднання з Православ'ям. Єднання католиків з Православ'ям неможливе без скасування цих анафем. (Слід також пам'ятати, що православне розуміння анафеми відрізняється від католицького. Католицька анафема означає прокляття і активне побажання зла, тоді як православна - всього лише визнання того, що ця людина не є членом Церкви.)

А поки що багато поколінь православних знаходяться в рядах підданих анафемі, і серед них - наші святі. Леонід Федоров, екзарх католиків східного обряду в Росії, людина прямолінійна, якось запитав свого ієрархічного начальника, уніатського митрополита Андрія Шептицького: чи може католик східного обряду молитися до православних святих: преподобному Сергію Радонежському, святому Олександру Невському, преподобному Серафиму та іншим? На пряме запитання він отримав пряму відповідь: не можна молитися тим православним угодникам, що жили після “поділу Церков” і не канонізовані Римом. Це цілком логічний висновок з латинської догматики.

Диякон Андрій Кураєв,
з книги “Виклик екуменізму”

 

На початок сторінки