Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№5 (79)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Про Вознесіння Господнє і П'ятидесятницю

Дивенъ Богъ во святыхъ Своихъ. Великомученик Георгій Побідоносець

Звір з сімома головами

Щоденник священика

Чудо зцілення

Звичаї перших християн. Аскетизм християн

Богоугодний дроворуб

Паління

Джерело святої Анни

Допомогла Почаївська ікона

Дитяча сторінка
Мученик Іоан, младенець Київський

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Доброта і слушність

Роздуми напередодні візиту (якого могло б і не бути)

Католицизм у Сирії

Ісус чи Іісус Христос?

Правда про Фатіму

Дивенъ Богъ во святыхъ Своихъ. Життя преподобного Микити Затворника (31 січня ст.ст.)

Лікарі - угодники божі

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

РОЗДУМИ НАПЕРЕДОДНІ ВІЗИТУ

(якого могло б і не бути)

10 жовтня 1276 року у Зографський монастир на Афоні увірвались хрестоносці, що завернули сюди на шляху до Єрусалиму. 26-ть насельників обителі зустріли їх замкнувшись у високій башті. Розпочалась незвична богословська суперечка між ченцями і латинськими священиками, які супроводжували військо. Прибульці вимагали унії: єдиного богослужіння та прийняття католицьких догматів. Останнім аргументом католиків було багаття, яке розклали вони під вежею. Останнім аргументом афонських подвижників була готовність згоріти, та не відійти ні на йоту від істини.

Як ніколи реальною стала одвічна мрія римських понтифіків, яку плекали вони з часів блаженної кончини княгині Ольги і рівноапостольного князя Володимира - ступити на землю Київської Русі. Зосередивши, за допомогою політичних інтриг, у своїх руках “два мечі” (духовну і світську владу над Європою) “намісники Христа” намагалися скористатися княжими міжусобицями на Русі і скеровували на юну православну державу зброю ордена мечоносців, німців, шведів, угорців, татар ...

Офіційно римський престол вів мову про унію, про з'єднання Церков. Фактично ж, він намагався створити такі передумови, щоб поглинути Православну Церкву і, передусім, підпорядкувати римському папі Православну Церкву Русі.

Рим вважає, що навернути Русь у латинство можна лише після впровадження унії на землях Польщі та Литви. Тому в XVI-XVIII ст. було розпочато наступ на Схід, що супроводжувався насадженням “єдиної віри” на землях Західної Русі. Плодами навернення “схизматиків” було море крові, страждання, стогін і сльози православного люду.

*     *     *

“Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сиріт іменем Христовим
Замордували, розп'яли...”

Тарас Шевченко “Поляки”

*     *     *

І ось на порозі України - Святіший Іоан Павло ІІ, “єпископ Риму, намісник Іісуса Христа, наступник Апостолів, Верховний Понтифік Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, монарх держави-міста Ватикан, Раб рабів Божих”. Цей титул може викликати захоплення і здатися величним тим, хто мирським оком споглядає на царствену велич Римського первосвященика. Тільки гірко православному серцю спостерігати мирську метушню навколо того, хто називає себе Намісником Христа, Царство Якого не від світу цього.

Нас готували до цього візиту. Ми були свідками годинних трансляцій богослужінь з Ватикану на каналі УТ-1. Захопившись роз'яснювальною роботою деякі газетярі породили справжні епістолярні перли на зразок - “Ближче до Папи - ближче до Бога”, “Україна без Папи загине” та інші. ЗМІ пояснюють, що приїзд Римського Понтифіка сприятиме підвищенню міжнародного іміджу України, що Іоан Павло ІІ розкриває свої обійми перед усіма народами Землі, закликає до любові, до взаємопорозуміння, миру, злагоди.

Справді, починаючи з папи Іоана XXIII, Ватикан особливо наголошував на своїх братерських почуттях до нас - православних. Теплими словами в адресу Східних Церков пронизані постанови ІІ-го Ватиканського собору.

Та нам слід усвідомлювати, що приїзд папи Римського на канонічну територію Православної Церкви неодмінно буде використаний Ватиканом для посилення свого впливу в Україні, адже під видом екуменічних ініціатив католицька ієрархія традиційно розвиває свою прозелітичну діяльність. Про це свідчать недавні візити Іоана Павла ІІ до Румунії та Грузії, головною метою яких є зміцнення єресі папізму, послаблення православної свідомості на посттоталітарних теренах та поширення екуменічних настроїв.

На шляху досягнення своєї мети Римська курія використовує ті самі методи, якими діяла вона напередодні укладення Берестейської унії. Тоді за допомогою лестощів, інтриг, обіцянок і хабарів члени ордену єзуїтів домоглися прихильності багатьох західноукраїнських та білоруських магнатів, зацікавлених у посиленні зв'язків з оточенням польського короля і польською шляхтою, і вже через них почали впливати на ширші кола духовенства і мирян.

Сьогодні ватиканські дипломати розробили геніально-безвідмовний спосіб досягнення своєї туристично-екуменічної мети - достатньо лише зустрітися з керівництвом країни, що “заглядає в рот” МВФ і НАТО, та натякнути на сприяння у цьому, і ось “зелене світло” для “папамобіля” (броньоване авто папи Римського) забезпечене.

Опитування, що проводяться певними аналітичними програмами УТ, буцімто свідчать про прагнення тисяч громадян України побачити хоча б здалеку особу Римського Першосвященника. Ці опитування проводяться на багатолюдних вулицях Києва, де навряд чи переважають практикуючі вірні Римо та Греко-Католицьких церков. Приїзду папи чекають і ті, хто через незнання власної історії та обряду, мимоволі зрадили віру, що перейшла їм у спадок від прадідів. Знову повторюється історія. Ще у XVI ст., жонглюючи різними історичними, політичними та соціальними категоріями, провідники унії доводили феодальній та церковній верхівці, що її місце не серед українських та білоруських “холопів”, а в близькому їм за класом таборі польського, угорського, чеського патриціату, тісно пов'язаного з Римським престолом, з католицизмом. Як наслідок єзуїтам досить швидко вдалось обернути в латинську віру великих магнатів Волині та Полісся, Холмщини і Галичини.

Тепер наші сучасники і співвітчизники піддаються лукавству “вовків в овечих шкурах” і, оминаючи обійми своїх законних пастирів, прагнуть “цілувати пантофлю” папи Римського - законного Патріарха Заходу, що колись забув про свою рівність з Патріархами Сходу і уявив себе єдиним главою Вселенської Церкви. Ця думка стала догматом Римської церкви, без якого неможливе її існування. Бо саме на цьому шляху грунтується вся католицька ієрархія і церковне право.

*     *     *

“Нехай згадає той, хто став на місце Бога
І сам собі надав роль божества живого,
Що сталося колись і з гордим сатаною,
І скаже сам собі: “Так буде і зі мною”

М. Рей (1505-1569)

*     *     *

Що живить католицтво? Це запас віри Древньої Нерозділеної Церкви. Цей запас і досі викривляється і виправляється хибними догматами і неправдами папства.

*     *     *

“Ти - горя джерело, шаленства дім,
Храм єресі, колишній гордий Риме,
Що, нині впавши у безчестя зриме,
Несеш неволю і страждання всім!
Ти лігво лжі, що в підступі страшнім
Поверга чесних в пекло невситиме.
Невже Господь і далі берегтиме
Блюзнірство й глум у скопищі твоїм?”

Ф. Петрарка (1304-1374)

*     *     *

Ось так, ми православні, і розпізнаємо пап Олександра Борджіа (що безсоромно грішив проти шостої та сьомої заповідей); Юлія ІІ-го, який влаштовував бої биків у Ватикані та називав християнство “прибутковою байкою”; Урбана VI-го, на чиєму рахунку підступні вбивства єпископів та кардиналів, продаж індульгенцій; Боніфація VIII-го, що штовхнув ногою в обличчя арагонського короля, коли той схилився для поцілунку папського черевика, численних Піїв, Пія IX-го, що прийняв догмат про папську непомильність, від тих святителів Давньої Церкви, яких ми вшановуємо як святих угодників Божих. Серед них свт. Григорій Двоєслов, Літургію якого служать під час Великого Посту, свт. Лев Великий, завдяки якому монофізитство було відкинуте отцями IV-го Вселенського Собору. І свт. Целестин, непохитність якого у вірі була схвалена отцями ІІІ-го Собору. І папа Іоанн VIII, що простягнув руку примирення і любові до Східної Церкви і відмовився від внесення західного “філіокве” до Символу віри.

Святе Письмо радить не засуджувати тих, хто грішить проти Істини. Плекати почуття ненависті до таких людей не варто, але не приймаючи їхнього вчення, ми не приймаємо їх у спілкуванні. Коли такі люди усвідомлюють свої помилки, вони приносять покаяння і тоді ми можемо мати з ними церковне спілкування - тобто Причастя з однієї Чаші. Римські папи та їх представники - справжні винуватці відходу Заходу від Кафолічної Православної Церкви, які проповідують не догмати святих Апостолів, а догмати папські - далекі від справжнього каяття. Тому за словами афонських старців спільні молитви з католиками є таємними ходами, через які Православній Церкві загрожуватиме духовний полон.

Тому пильніше приглядаймося до тих, хто стоїть на нашому порозі і пам'ятаймо слова святителя Григорія Палами: “Наша віра у всьому тверда, вона для нас - вінець похвали і уповання”

Степан Бецко,
м. Львів

 

На початок сторінки