Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№4 (78)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Дивенъ Богъ во святыхъ Своихъ. Св. мучениця Фомаїда

Лист Константинопольського Патріарха Варфоломія українським парламентарям

Прес реліз Першої конференції Львівського обласного осередку об'єднання громадян "Путь православних"

Вітальне слово від імені парафіян церкви св. Іоана Хрестителя

Благодатний вогонь

Звичаї перших християн. Шлюб

Подружня вірність

Папу запрошено: він має відвідати Україну в червні

Дитяча сторінка
Підсніжник.

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Великодні писанки

Вже близько, коло дверей...

Кусюча... картопля

Меланя - "голова барання"

Чудо з іконою

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

БЛАГОДАТНИЙ ВОГОНЬ

Розповідь прочанина

Страсна субота. Колись в цей час над Спасителем нависло склепіння кам'яної печери і величезний камінь прикрив вхід. Сторожа обговорювала вчорашню страту. Приходили і зацікавлені іудеї, раділи, що Месія виявився простим смертним. І який це Месія, - він не дав іудеям ні влади, ні грошей, вигнав з храму торгашів, говорив, що марна справа - накопичувати земне багатство? Не той, до іудеїв прийде їх, справжній месія, нагородить владою над людьми і царствами. Всі стануть рабами богообраного народу. Учні Христа розійшлися, боялися, навіть, зустрітися поглядом. Багато хто вже думали після поховання вернутися в Галілею до рибацького промислу. Субота після страшної п'ятниці - день скорботи, день плачу, день розпачу.

Раптом грянули звуки оркестру, барабанів - лемент. Натовп сипонув назустріч. Мене понесло разом з юрмою до Нових воріт. І раптом щось, - з цієї миті я вже не керував своїми діями, - завернуло мене в одну з вуличок і я вискочив з Старого міста через Яффські ворота. Потім марно намагався зрозуміти, як же я, все-таки, зміг потрапити в храм Гробу Господнього? Тільки милість Божа... Я стояв на тротуарі, в коридор, зроблений в натовпі поліцією, входили... делегації? Входили представники різноманітних конфесій: вірмени, копти, греки, з греками йшли наші. Це нагадувало відкриття Олімпійських ігор. Оркестри надривалися. Хоругви і ікони несли, як на мітингу, підкидали і розмахували, на ходу пританцьовували. Може, вони вдавали царя Давида, що танцював від радості перед Ковчегом?

Хто і коли штовхнув мене в спину, як я пройшов повз охоронців, не знаю. Бог це знає! Як потім пройшов ще три кордони, на котрих немилосердно викидали з рядів не членів делегацій, не знаю. Останній кордон був особливо жорстким. У груди мені вперся здоровенний поліцейський, тому що поліція в Єрусалимі вся російськомовна, то він і запитав по-російськи: “А ти куди?” Я несподівано для себе сказав: “Я священикам допомагаю”, і пам'ятаю, вимовив це з такою впевненістю і силою, що поліцейський відступив, сказавши: “Вірю, вірю”. Я ще встиг, навіть, стати на коліна і прикластися до колони, з якої вийшов Благодатний вогонь для православних, коли їх відтиснули від Гроба Господнього вірмени.

Так, саме з вірменами я і пройшов у храм. Мене винесло разом з усіма на другий ярус, поруч з каплицею Гробу, з Кувуклією. Тепер, коли дивлюсь на фотографії внутрішнього виду храму, то бачу зліва від каплиці на другому ярусі той проліт, ту арку, в якій був у Страсну суботу. Народу було в храмі битком набито. А люди все прибували і прибували. Поліцейські не церемонилися, розчищали дорогу навколо каплиці, просто відтягували. І навіть били кийками. Гарна дівчина в поліцейській формі холоднокровно, ніби на току, лупила кийком по головах і спинах. Вигнавши неслухняного, вона знову щось продовжувала розповідати друзям по роботі. Солдати в касках і з раціями, стояли групками в різних місцях.

Щось незбагненне коїлося в усьому храмі, особливо біля вівтаря каплиці. Молодь кричала, співала, танцювала. Дівчата в штанях вистрибували на шию міцним юнакам, і юнаки танцювали зі своїм живим вантажем. Били в бубни, сурмили в труби. Починали свистіти. Вперше я фізично відчув дотик свисту. Повітря в храмі ставало ніби кришталевим.

В тісноті і строкатості помітно вирізнялися православні прочани. Наших впізнавав відразу. По виразу облич, особливо очей. Губи шептали молитви. Якби не спокій і молитви православних, як назвати те, що коїлося в храмі? Оглухлий від лементу і свисту, я приголомшено дивився, як били і викидали людей, і мало того, поліцейські, щоб якось отямити, на порушника спрямовували рупор мегафону і різко кричали. Від багаторазово підсиленого звуку, напевно, лопали барабанні перетинки. Людина втрачала свідомість, її відтягували. І я думав: не може бути, щоб сюди, нам, таким грішним, Господь посилав з небес вогонь. За що? Впору розверзтися землі під ногами, поглинути прірві, щоб очистилось місце під небесами для інших - гідних.

Мало того, почалася бійка. У храм ввірвалися міцні хлопці років 30-40, у білих тенісках, з червоними хустинками на шиї, ніби з краватками. Це щоб у бійці бачити своїх. Билися копти і вірмени. Билися до крові. Поява крові викликала крики тріумфу. Поліція працювала кийками всерйоз, бійку припинили. Пораненого повели.

В барабани б'ють, бубонці дзвенять, труби скиглять, свист дужчає. Поліція приблизно біля першої години дня знову розширила коридор навколо каплиці. Священнослужителі внесли на ношах Патріарха Єрусалимського Діодора. Старечою рукою, невисоко її піднімаючи, він благословляв тих, що моляться... або, краще сказати, тих, що зібралися. Його обнесли один раз, він зійшов з носилок біля входу в Гроб Господній і стояв, а інші священики обійшли каплицю ще два рази. За гамом не почути слів молитви, але ми знаємо, що в цей час співається недільна стихира шостого гласу: “Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели співають на небесех; і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити”.

Принесені в храм, ікони і хоругви вишикували по сторонах входу в Гроб Господній. На узвишші з Патріарха зняли верхнє облачення. Він залишився в підризнику. Араби в формі турецьких солдат демонстративно обшукали Патріарха. Зняли печать і двері, як уособлення каменя, що закривав вхід в печеру, відчинилася.

Близько другої години дня шум у храмі почав стихати. Нарешті стало так тихо, що сліпому видалося б, ніби він один у цьому величезному просторі. Наступили такі щемливі хвилини чекання, що, я впевнений - всі молилися про дарування вогню. Всі, думаю, щиро каялися, що саме по його гріхах вогонь зволікає ...

І ось тут я віч-на-віч побачив те, що ніколи не осягну і не поясню своїм слабким розумом. Промінь сонця, що падає з небес від купола, саме з моєї сторони, став... ходити по каплиці. Я думав, у мене щось з головою. Адже для того, щоб промінь сонця рухався вправо і вліво, потрібно було б одне з двох: або щоб весь храм рухався туди й сюди, або щоб сонце розгойдувалося на своїй орбіті. В ту мить слабкі, то сріблясто-білі, то блакитні сполохи вогників стали появлятися в різних місцях храму. Вони то стікали цівкою по колонах, то спалахували вверху або прямо над головами. О, тут вже всі зрозуміли, що це йде Благодатний вогонь, відразу такий лемент здійнявся! Хто плакав, хто хапав в обійми сусіда. З вікна каплиці Патріарх подав запалені свічки. Та вогонь був усюди. Потім говорили, що в одного нашого диякона в руках зайнялися свічки, хоча він був далеко від Гробу. Я, грішний, цього не удостоївся. Але в монашки, що стояла поруч, зайнялися. Я від неї запалив свічки. Полум'я було потужним, світло-блакитним і ласкаво-теплим. В мене було чотирнадцять пучків. Прямо вогнище палало в моїх руках, і я занурював у це вогнище своє мокре обличчя.

Вогонь повсюди. І я вже не чув лементу. Вогонь випалив все погане і в храмі і навколо, залишивши тільки тріумф. Запаленими свічками хрестилися, водили вогнем по обличчях, занурювали у вогонь руки, дихали вогнем.

Але вже бігли поліцейські і вимагали гасити свічки - багато диму від них навколо. І знову я був свідком чуда: весь храм став небесно-блакитним, і запах від горіння явно не воскових, не медових свічок, став раптом ладанним, запашним. Незабаром (як незабаром - не знаю) блакитно-небесне сяйво змінилося миттєво ранково-рожевим. А промені сонця на фоні блакитного і рожевого були золотими.

При виході з храму, біля каменя помазання почалася давка, знову лемент, це поліція розкидала людей, щоб дати дорогу ношам з Патріархом Діодором. Блідий, змучений, він посміхався і благословляв на обидві сторони. Носилки винесли, давка посилилася, ніби люди одержали дозвіл ще на рік давити і нехтувати одне одним. В натовпі кричали на жінку з великим бляшаним ліхтарем. Усередині ліхтаря горіли три товсті свічки. Звичайно, це була православна. За прикладом руських прочан минулого вона намірилася відвезти на батьківщину благодатний вогонь. Я перехопив у неї ліхтар і підняв його вище голів. Нас рознесло в різні сторони. І тільки на площі, перед храмом, зустрілися. Вона, заплакана, підбігла і тільки запитувала: “Як тебе звати, як тебе звати?” “А тебе як?” - посміхнувшись і віддаючи їй розпечений ліхтар, запитав я. “Та що я, я - Ємілія.”

“Русский дом”,
квітень, 2000

 

СВІДЧЕННЯ ЧУДА

1997 рік. (Записки Віктора Блінкова).

У Велику п'ятницю близько сьомої години вечора ми прийшли в храм Воскресіння Христового. Всі зручні місця біля Кувуклії були зайняті. Одна надія - на милість Божу і на заступництво Цариці Небесної.

Дали притулок нам православні поляки. Вони на церковнослов'янській мові акафісти читали, а ми їх слухали.

Навколо, як говориться, яблуку ніде було впасти: деякі непритомніли від духоти і тісноти.

Приблизно о першій годині дня роздалися голосні удари барабанів і лемент арабською мовою. Дівчата і юнаки, вилізли по риштуванню і обліпили Кувуклію. Інші арабські юнаки, сидячи на плечах товаришів своїх, піднімалися над юрбою. Всі вони розмахували руками, били в барабани, ляскали в долоні, викрикували, раділи як діти, по своєму славили Бога. Це був їхній священний звичай - танцями закликати Бога. Кричали до хрипоти, до повної знемоги. Це продовжувалося хвилин 30-40.

Потім грецьке і російське священство з хоругвами тричі обійшло Кувуклію хресним ходом, і через кілька хвилин у храм зійшов благодатний вогонь.

Одна дівчина, Ірина, стояла з грецькими прочанами між вівтарем і Кувуклією. У храмі було багато голубів, і вони першими ніби відчули наближення вогню: голуби сильно сполошилися і всі разом спурхнули. І відразу вона побачила Небесне світло, що осяяло все, зверху донизу. Якийсь час вона перебувала в цьому чудесному світлі. А коли завершилося чудо, довго не хотілось іти.

Інша жінка, Ніна, була в цей час на Голгофі і дивилася вниз на вівтар. Вона бачила, як на свічки грецькому священику зійшли три вогненних кульки, розміром з апельсини. Кульки крутилися і ніби бавилися одна з одною. Потім свічки у священика зайнялися.

Ієромонах Никодим випадково опинився поруч з входом у Кувуклію. Молився і журився про свої гріхи, думаючи, що через його гріхи благодатний вогонь не зійде. Раптом прямо перед собою він побачив спалах світла і ланцюжки вогнів, стікаючі зигзагоподібні розряди, що і запалили лампади над входом у Гроб Господній.

А Зінаїда бачила під склепіннями Голгофи спалахи благодатного вогню. Коли вона запалила свій пучок свічок, то загасила його, притуливши долоню (деякі гасять свічки, запалені від благодатного вогню, щоб берегти їх як святиню). Вогонь не обпікав. А коли вона прийняла долоню, свічки запалилися самі. Вона знову загасила їх рукою. І знову вони запалилися самі. Це повторилося тричі.

Навколо Кувуклії, майже під куполом, є балкони, або яруси. На них були гості і діти, багато лампад. Моя дружина Ірина розповідала, що, коли підняла очі вгору, побачила яскраве світло під куполом над балконами. В ту ж мить там усі лампади запалилися одночасно, як від електрики (хоча в храмі зовсім не використовується електрика для горіння лампад).

На нижньому балконі стояв вірменський архієрей. Ми побачили, як у нього самочинно запалився пучок свічок у руках. Внизу всі закричали і підняли руки з свічками в його сторону. Свічки його горіли, як смолоскип. І він став поверх благословляти всіх цим смолоскипом.

У ту ж секунду з бічного віконця Кувуклії вже передавали благодатний вогонь від святійшого Патріарха Діодора. Всі запалювали свої свічки від цього вогню. В мене полум'я свічок було жовто-червоним. А в полум'ї блискали яскраві жовто-білі іскорки (як дробинки), крутилися і ніби гралися між собою. Не знаю, як описати цей вогонь. Вогонь був радісним. Я провів смолоскипом з тридцяти трьох свічок по зовнішній стороні своєї руки - вогонь не обпік, але наприкінці ледве кольнув. З радості я скрикнув: не пече!

Мій друг Вадим провів вогнем по своїй бороді. Якби це був звичайний вогонь, то в мене був би величезний пухир на руці, а у Вадима згоріла б борода. Але це був благодатний вогонь. Коли я його гасив до кінця (задував), то він знову спалахував, але не запалювався, а як би виривався з пучка великим факелом. Через кілька хвилин вогонь став набувати своїх природних властивостей, пекти. В руках були десятки запалених свічок, по декілька пучків. Ми опинилися серед моря вогню, що обпалював. На декілька секунд виникло замішання, хвилювання. Поліцейські стали гасити вогонь за допомогою спеціальних балончиків. Деякі прочани намагалися задувати свої свічі, хтось закликав ім'я Господнє. Зненацька на нас спустилася хмара і ми опинилися як в тумані. Свічки були загашені, люди заспокоїлися. Хмара, що спустилася, була прозорою, без запаху і вологи. Дивовижно, що після двадцяти напружених годин перебування в храмі - ніякої втоми, спраги. Тільки тиха радість, не цілком усвідомлена.

Із збірки “Благодатний вогонь. Чудеса на гробі Господньому”,
М. 1999

 

На початок сторінки