Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№4 (78)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Дивенъ Богъ во святыхъ Своихъ. Св. мучениця Фомаїда

Лист Константинопольського Патріарха Варфоломія українським парламентарям

Прес реліз Першої конференції Львівського обласного осередку об'єднання громадян "Путь православних"

Вітальне слово від імені парафіян церкви св. Іоана Хрестителя

Благодатний вогонь

Звичаї перших християн. Шлюб

Подружня вірність

Папу запрошено: він має відвідати Україну в червні

Дитяча сторінка
Підсніжник.

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Великодні писанки

Вже близько, коло дверей...

Кусюча... картопля

Меланя - "голова барання"

Чудо з іконою

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

МЕЛАНЯ - “ГОЛОВА БАРАННЯ”

Тоді вовк буде жити разом з ягням...
і мале дитя буде водити їх...
і лев як віл буде їсти солому.

(Іс. 11, 6, 7)

В одній глухій і віддаленій від великих міст місцевості була велика гора, що поросла дрімучим лісом. Біля підніжжя гори текла річка, жили заможні рибалки і хлібороби. Від цього села бігла через ліс доріжка в інше село, і на цій доріжці осторонь на галявинці стояла хатинка, в якій жила бідна жінка по імені Меланя, а по прізвиську “голова барання”. Так прозивали її тому, що вважали її наївною, а наївною її вважали за те, що вона про інших більше, ніж про себе, турбувалася. Якщо, бувало, попросить хтось щось таке, що не можна зробити інакше, а тільки в ущерб собі, без всякої вигоди для себе, то такій людині говорили: “Відчепися, мені це невигідно - он там на пагорбку живе Меланя - “голова барання”: вона не розбирає, що їй вигідно, а що невигідно, - її і проси, вона, напевно, зробить.”

І людина йшла на пагорбок і просила в Мелані. І, якщо вона могла зробити, про що її просили, вона робила. А якщо не могла, то привітає, приголубить і добрим словом розрадить - скаже: “Потерпи, Христос терпів і нам велів.”

У Мелані хатинка була малюсінькою - тільки можна було обернутися біля пічечки. А жили з нею сухорукий хлопчик Єрошка і безнога дівчинка Живулька сиділа на кривому стільчику.

Обоє були не рідними Мелані - “голові баранній”, а чужими: їх рідних розбійники в лісі закололи, а дітей не зачепили. Селяни їх знайшли і стали судити - хто б їх взяв? Нікому не хотілося брати безрукого і безногу - ніякої користі з них, а Меланя почула і каже: “Це ви правду, добрі мужички, говорите: без рук, без ніг - які робітники, а їсти-пити треба - віддайте мені Єрошку з Живулькою. Буває, що і мені самій їсти нічого - тоді нам втрьох веселіше терпіти буде.”

Мужички зареготали.

- Безтурботна ти, - говорять, - Меланя, і дійсно - “голова барання”.

І віддали їй і Єрошку і дівчинку Живульку.

А Меланя їх привела і залишила в себе жити.

Живуть вони часом з квасом, а порою з водою. Меланя ночами не спить: то багатим бабам кужіль пряде, то мужикам рукавиці з шерсті в'яже. На муку і сіль заробить, а хмизу в лісі назбирає - пічку витопить і хліба спече, і сама поїсть, і дітей нагодує.

Зійшлися надвечір біля криниці баби і питають Меланю: “Як ти, Меланя, - “голова барання”, з дітлахами раду даєш?

- Та все добре, слава Богу, - відповідає Меланя.

- Як то добре? Адже вони в тебе обездолені!

- А тому, бабоньки, і добре, що вони обездолені, бо на їх долю небагато треба. Якби вони були щасливішими і вдатними - мені б не послужити Господу Богу, турбуючись про них, а так як вони нещасні і бездомні, то чим би я їм не допомогла - все ж це для них краще, ніж коли б я не прийняла їх і про них не подумала.

Покивали баби головами і говорять: “А чи ж ти подумала, що з ними буде?”

- Ні, - говорить Меланя, - я про це не думала.

- Хіба ж можна так? Треба завжди наперед думати!

А Меланя відповідає: “Яка користь думати про те, чого знати неможливо. Дасть Бог день - дасть і хліб на день, а вночі нам усім є спочинок на пічечці”.

- І то правда, - сказали баби, - вони каліки, може й помруть незабаром, на твоє щастя! А Меланя аж руками замахала.

- Що ви! що ви! - говорить, - навіщо смерть прикликати. Я її до себе на поріг не пущу. Нехай вона за дверима присохне.

Баби почали потішатися і сміятися.

- Ну, Меланя, - говорять, - “голова барання”, і яка ж ти кумедна - смерть біля порога присушити хочеш.

Пішла Меланя до Єрошки з Живулькою - понесла їм водиці напитися, зігріти її в горщику і головки вимити біля припічка. А баби поставали біля криниці, вслід їй дивляться і пересміхуються. Аж до них з лісу виходить старий дідок, на дві ключки спирається.

- Бабоньки, - говорить, - хто в вас тут є в селі жив-чоловік, що впустить до себе вбогого подорожнього?

А баби йому відповідають: “А чий ти, чоловіче, і як тебе звати по імені і по-батькові?

Старець відповідає: “Прочанин я світу Божого, і ім'я моє Жива Душа на костилях; притомився в дорозі і перепочити хочу.”

- Ми не знаємо тебе, - відповіли баби, - і впустити до себе без мужиків не сміємо, а мужики в нас суворі та грізні - прийдуть, засварять нас.

- Що ж це ви своїх мужиків більше Бога боїтеся. Бог же велів прийняти і нагодувати вбогого.

Баби відповідають: “Твоя правда, старче. Боже слово пам'ятаємо, а людського боїмося”.

Жива Душа похитав головою і говорить: “Тоді, бабоньки, біді бути - так бути не повинно. Піду сам до мужиків, в них попрошуся”.

Пішов до мужиків, і мужики його не впустили.

- Хто тебе знає, - сказали, - може, ти втомленим прикидаєшся, а сам дізнатися хочеш, де в нас цінне добро лежить, і злодіям виказати, а може, в тебе на тілі прищі і гнійники, а в нас хати чисті, підлоги застелені - йди по стежці на гору, там є бідна хатинка, у ній живе Меланя - “голова барання”, вона всіх приймає і тебе приютить.

- Спасибі вам, добрі господарі, - відповідав дідок-Жива Душа і пішов до Мелані.

А Меланя вгледіла його через вікно і послала безрукого Єрошку, щоб покликав вечеряти. Єрошка підбіг до старця і кричить: “Йди-но, дідусю. Тітонька Меланя наварила горщик ботви, сіллю посолила, просить тебе повечеряти.”

Старець-Жива Душа погладив Єрошку по голові.

- Я і так, - говорить, - до вас іду. Бо інші не впускають.

І тільки зайшов до хати - відразу тісно стало: і сісти ніде, і немає на чому, а Меланя говорить: “Сідай, дідусю, з дітками поїж, а я постою.”

Сів дідусь, повечеряв і заговорив ввічливо і ласкаво.

- Спасибі, - говорить, - тобі, що не запитала, відкіля я і як мене звати по імені, а посадила хліба їсти. Я тепер піду в ліс: у тебе тісно - всім нам лягти ніде.

- Що ти! що ти! Жива Душа Божа! У лісі ведмеді і вовки ходять - хіба я тебе вночі туди відпущу! Тут нам всім місце буде. Ось Єрошка на пічку, а Живулька за пічку, а ти тут простягнися, де простору більше, а мені моє місце знайдеться.

- Ну, будь по-твоєму, - сказав старець, а сам думає: “Де ж те місце буде?”

Ліг, вкрився своїм дрантям та й, прихиливши голову, заснув від утоми, а після третіх півнів прокинувся - і бачить, що Меланя, стоячи, пряде кужіль, що в неї на кілочку під стелею приткнутий.

Подивився на неї старець одним оком і говорить: “А ти так і не лягала.”

А Меланя відповідає: “А мені, Жива Душа, і не хотілося”. Старець похитав головою і говорить: “Ну! Водив, водив мене Господь довго по світу. Думав я, що забув Він про мене і покинув, а Він привів мене у відрадне місце і сподобив побачити любов чисту. За те, скажи тепер мені, які в тебе є бажання - я тобі їх в Бога і випрошу.”

А Меланя говорить: “Що мені бракує? Я й так завжди радісна, а бажаю тільки, щоб смерть мого порога не переступала, а якщо прийде, то щоб за дверима і присохла.”

Старець відповідає: “Що ж, так і буде.”

Пішов старець, а смерть тут як тут. Поважна, вбрана багатою козачкою в парчовій кофті, обшитій золотою китайкою, спідниця широка; на боку сталева коса на золотому ланцюжку і, викарбоване на ній, зображення мертвих кісток людських; уся пика нафарбована, чорні зуби в роті білою хустинкою в руці затуляє і в хату проситься.

- Покажи, - говорить, - мені діточок-пташечок, я їм принесла по медовому прянику і по точеному яблучку.

А Меланя як глянула на неї, так і впізнала, що то смерть, - закричала на неї: “Добре їм зі мною і без яблучок, а тебе краще б не було, і присохни ти на тому місці, де стоїш.”

Та і присохла, і не може зрушити з місця, де зупинилася. А Меланя її сухим хмизом затулила, щоб не видно було.

І славне б діло, та пішов по селу страхітливий стогін і сльози: сильний слабшого притісняє і б'є немилосердно, і немає на злодія з жорстоким серцем ніякої кари, і були люди жорстокими, а то зовсім озвіріли, і приходить до Мелані всякий день стільки нещасних, скільки вона за все своє життя не бачила, і вона вже не може допомогти їм, і чує, як вони плачуть і смерть кличуть: “Смерть наша, матінко, де ти забарилася! Навіщо світ покинула! Прийди, вкрий нас від злодіїв наших немилостивих - без тебе вони зазналися без міри!”

Ось тут Меланя і отямилася.

- Це я, - говорить, - дурна, лиха наробила, захотіла виправити справи Божі - чому бути, того не минути. Я припнула смерть і затулена вона в мене купкою хмизу.

- Ох, відпусти її, матінко, змилосердься! Вже сто років у нас ні одного похорону не було. І зачерствіли серця в людей жорстоких, а ми зістарилися, вибилися з сили. Відпусти її і їх прибрати від великих гріхів, і нас - від страждань.

І пішла Меланя, відкинула хмиз, а смерть вже не рум'яною козачкою виглядає, а як павутиночка, і коса її вся заіржавіла.

- Йди, куди тебе Бог послав! - сказала Меланя смерті.

І та колихнулася і попливла до села павутинкою по вижатій ниві. І почувся незабаром похоронний дзвін, і перехрестилися бідняки, і стрепенулися багаті мужики.

- Ми, було, думали, вона назавжди пропала, а вона, як змія, з-під хмизу вискочила.

Не можна сторіччями лютувати і панувати.

А убогі хрестилися і самі в труни лягали.

- Притомилися, - говорять, - наші кості - насилу дочекалися землі горсті.

І обійшла смерть все село за лісом і прибрала все, що треба було прибрати. А зі всіма і Єрошку, і Живульку, тому що було вже і безрукому, і безногій поза сто років, а Меланя залишилася жити і живе, як колись жила, і все те ж робить, що і колись робила. Ті повмирали, хто звав її Меланя - “голова барання”, і сама вона це ім'я забула. І кожного разу, як смерть обійде весь світ і прийде до неї і запитає: “Як тебе звати?”

Вона намагається пригадати, ніяк не може і говорить: “Не знаю. Напевно, моє ім'я змінилося.”

Смерть стала допитуватися у всіх: “Яке ім'я в цієї жінки?” І у відповідь їй і впав з неба білий, як сніг, чистий камінь, як серце виточений, і золотим полум'ям на ньому палахкотить ім'я: “Любов”.

Побачила це смерть і сказала: “Ти не моя - немає твого імені в моєму списку. Любов не вмирає. Ти доживеш до того часу, коли справедливість і милосердя зустрінуться і вовк ляже поряд з ягням і не скривдить його.”

М. С. Лєсков,
1888 р.

 

На початок сторінки