Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№1 (75)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

"Дивенъ Богъ во Святихъ Своіхъ". Свята мучениця Татіана.  Прп. Серафим Саровський

Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ'ї

Пристрасть

Звичаї перших християн. Хрещення і підготовка до нього

Срібна заметіль

Відкритий лист до братів і сестер, які відійшли від Православ'я в католицизм грецького обряду

Є чого повчитися і в молоді!

Здоровий дух - здорове тіло

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Різдво Христове

Різдвяний ангел

Колядки

Мовчанням зраджується Бог

Як поводитися на прийомі у єпископа

Спасительна сила ікони

Як догодити хрещеникові?

Про силу посту в середу

Малина. (Чудеса преподобного Серафима)

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

ЗАЯВА ЄПИСКОПАТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЩОДО ШЛЯХІВ ПОДОЛАННЯ РОЗКОЛУ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ'Ї

Єпископат Української Православної Церкви неухильно піклується про збереження церковної єдності й вилікування розколу в українському Православ'ї. З огляду на черговий сплеск активності розкольників, що називають свої угруповання автокефальними церквами, у пошуку їхнього канонічного визнання з боку Вселенського Православ'я, ми зобов'язані застерегти народ Божий про можливі наслідки нерозбірливості щодо засобів для досягнення задекларованої ними мети, а також вважаємо необхідним ще раз роз'яснити свою позицію про канонічний статус УПЦ у світлі нещодавно прийнятих нових документів.

Насамперед, ми підтверджуємо раніше неодноразово зроблені нами Заяви про те, що вирішення всіх питань, пов'язаних із долею Української Православної Церкви, грунтується на одному з основних догматів нашої віри - вчення про Церкву, що є єдиною Підвалиною нашого спасіння, здійсненого Господом нашим Ісусом Христом. Наше розуміння природи Церкви, Її устрою і сутності, що включає вчення про ієрархію, Таїнства, склад церковних зборів дано нам у порядку Божественного Одкровення у вигляді непорушної істини. Це догматичне вчення знаходить своє вираження в канонах. Канони, що подають собою зразок, правило і виражають істину про порядок церковного життя, непорушні, оскільки написані натхненням від Святого Духа. У такий спосіб наше уявлення про Церкву і її канони укорінено в Божественному Одкровенні і не є плодом людського вимислу. Сукупність канонів, що стосуються устрою Церкви, вказують, де проходить Її канонічна межа. За ними можна визначати, хто перебуває в Церкві, а хто і якою мірою є за її межами.

Нехтування канонами вказує на перекручування форм церковного порядку, законів церковного життя, що веде до неправильного розуміння основ духовного життя, і свідчить про відпадіння від Церкви. Виходячи з цих, незалежних від політичної кон'юнктури, критеріїв, відокремлені від Української Православної Церкви зібрання віруючих, які іменують себе автокефальними церквами, через свій неканонічний стан насправді не належать ні до Неї, ні до Вселенського Православ'я. Зовнішнім виразом їхнього відпадіння від церковної єдності є відсутність у них молитовного і літургійного (євхаристичного) єднання з Вселенським Православ'ям, у чому неодноразово можна було переконатися під час всеправославних зустрічей Глав Помісних Православних Церков, на яких був присутній і Президент України. Тому новоорганізовані в нашій країні автокефальні церкви не тотожні за своєю природою з Українською Православною Церквою, вони якісно відмінні від Неї, а отже, не володіють в повноті всіма засобами для спасіння. Дана обставина об'єктивно ставить їх у неоднакове положення в порівнянні з нами. Воно надає нам переваги в церковно-канонічному відношенні перед ними, морально підносить наших віруючих, що зберегли вірність Церкві і становлять більшість громадян України.

Враховуючи ці ознаки, мусимо визнати, що зібрання віруючих, які відокремилися від нас, не можуть бути (цілком об'єктивно!) рівноправними з нами партнерами в богословському діалозі, і питання в такій ситуації повинно ставитися не про об'єднання різних течій в українському Православ'ї, а про приєднання до УПЦ раніше відокремлених Її духовних чад і поверненні втрачених ними обіцянок, даних при святому Хрещенні. У двохтисячолітній практиці Православної Церкви такі події відбувалися неодноразово. Для цього в Церкві ще з доконстантинівської епохи існують особливі правила прийому до Церкви відпалих від Неї, які називаються “Чини приєднання до Церкви”.

А якщо усе ж припустити, що ми визнали б автокефальні церкви за рівноцінні нам, то через це ми теж відірвалися б від Церкви і опинилися би в одному стані з розкольниками. Але тоді в Україні взагалі не буде Православної Церкви як такої, оскільки ми самі виявимося за межами церковної огорожі. Тому вирішення питання про подолання церковного розколу потребує тверезого міркування і строгого дотримання духу церковного передання. У іншому випадку, піддавшись емоційній риториці лжепорадників про єднання православних в Україні, можна спровокувати ще більші розлади в Церкві.

У серпні цього року в Москві відбувся черговий Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, на якому, серед іншого, обговорювалися і пропозиції Президента України про врегулювання церковного розколу серед православних і можливості надання УПЦ автономії чи автокефалії. Сам факт звернення Президента нашої Батьківщини до Святішого Патріарха Московського і всія Русі Олексія П сприймається нами як вияв відповідальності за стабільність в українському суспільстві і небайдужість до долі Православ'я. Проте одержання УПЦ статусу автономії і, тим більше, автокефалії пов'язане з рядом певних трудностей, зокрема з відсутністю визнаного всіма Помісними Православними Церквами механізму їх надання.

На відміну від практично одноголосно прийнятих усіма Православними Церквами правил про приєднання до Церкви, у питанні надання автономії й автокефалії на сьогоднішній день не існує у Вселенському Православ'ї єдиної думки.

Протягом останніх десятиліть Помісні Православні Церкви ведуть підготовку до Всеправославного Собору. До цього часу узгоджені практично всі питання майбутнього порядку денного, за винятком механізму надання автономії й автокефалії і юрисдикції церковної діаспори. Позиція слов'яномовних Церков, включаючи Руську Православну Церкву, полягає в тому, що автономію або автокефалію повинна надавати та Церква, в якій почався відповідний процес. Проте Константинопольський Патріархат і деякі грекомовні Церкви вважають, що це питання повинен вирішувати Вселенський Патріарх. З цієї причини автокефалія Американської Православної Церкви й автономія Японської Православної Церкви, що були надані більше 30 років тому Руською Православною Церквою, визнаються частиною православного світу умовно. Це означає, що вони, без сумніву, є канонічними, благодатними Церквами, які спілкуються з Вселенським Православ'ям, однак в очах Константинопольського Патріарха і досі залишаються частиною Руської Церкви.

Дуже показовим є й інший випадок з історії надання автокефалії. Грузинська Православна Церква одержала автокефалію від Антіохійської Православної Церкви в IV столітті. Але Константинопольський Патріарх лише в 1990 році, визнав її автокефалію і визначив їй 9-е місце в диптиху Православних Церков, замість колишнього 6-го. Проте Грузинський Патріарх на Ювілейному Соборі в Москві був, як і раніше, шостим за диптихом.

Беручи до уваги відсутність одностайності серед Помісних Православних Церков у питанні надання автокефалії, єпископат Української Православної Церкви на останньому Архієрейському Соборі РПЦ запропонував зачекати, доки у Вселенському Православ'ї буде досягнута єдність у позиції щодо цієї проблеми. Адже, якби ми на даному етапі проігнорували реальну ситуацію й одержали б якийсь з зазначених статусів від Руської Православної Церкви, а Вселенський Патріарх його б не визнав, наші опоненти тоді могли б сказати, що ця автономія (чи автокефалія) недійсна, неканонічна. У такій ситуації при очевидній відсутності серед наших опонентів послідовності в думках і богословському їх обгрунтуванні та існуючій потужній підтримці їх позиції з боку проавтокефальних засобів масової інформації могла б бути проведена ще одна помилкова думка про те, що усі православні неканонічні і різниці між ними немає.

Тому єпископат УПЦ просив лише підтвердити її колишній статус, що надає їй незалежність у всіх питаннях внутрішнього життя, аж до кадрової і фінансової політики, із збереженням тільки молитовної і духовної єдності з РПЦ. Нині УПЦ фактично має набагато більше тих прав, які надаються канонічній автономії. Якщо порівняти статути українських православних церков в Канаді і США, що донедавна перебували в розколі і неправомірно, без узгодження з РПЦ, були прийняті в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, із Статутом УПЦ, то результат буде не в їхню користь. Порівняння теперішнього статусу УПЦ із положенням про управління Українською Греко-Католицькою Церквою, також буде не на користь уніатів. УГКЦ не може прийняти жодного серйозного рішення, зокрема, у кадровій політиці без узгодження і затвердження його у Ватикані, не говорячи вже про те, що Вона строго йде у фарватері його політики. Таким чином, відсутність офіційного визнання автономності УПЦ з боку інших Церков не позбавляє її практично повної самостійності, у той час як наявність юридичної автономії в автокефальних українців США і Канади припускає можливість канонічного втручання в їхнє церковне життя з боку Константинополя, не кажучи вже про повну і пряму залежність уніатів від Ватикану.

У зв'язку з цим, дивує прагнення деяких лідерів автокефального руху і політиків потрапити в юрисдикцію Вселенського Патріарха, де Київська митрополія перебувала до 1687 року, або одержати від нього автокефалію, без згоди на це Руської Православної Церкви, що розглядається ними й у якості засобу умиротворення в суспільстві. Проте ці кроки не можна розцінити інакше як наївність, елементарне неуцтво або зловмисні дії. Останні мають схований політичний підтекст. Безвідповідальність даної позиції очевидна так само, як і її цинічність, що виявляється в прагненні використати тимчасові внутрішні труднощі УПЦ у політичній грі, замість надання Їй підтримки.

Аналізуючи практику вирішення спірних ситуацій Константинопольським Патріархом в останні роки, можна з великим ступенем ймовірності припустити, що надмірне сподівання на його роль в лікуванні розколу і, як результат, консолідацію в суспільстві, навряд чи можуть бути виправдані. Ці побоювання мають вагомі підстави.

Так, політика Константинопольського Патріарха в Естонії, спрямована на створення “національної церкви”, не тільки суперечить принципам, раніше виробленим усередині самої Константинопольської Церкви, що засудила етнофілетизм як єресь, але також вносить потужний імпульс у цивільне протистояння в Естонській Республіці за етнічною ознакою, про що є свідчення від цивільних представників цієї держави, що декларує демократичні принципи. Прийняття українських автокефальних церков у США і Канаді з грубим порушенням церковної практики в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, не тільки не вилікувало розкол в українському Православ'ї, але ще й збільшило і ускладнило.

Це діяння поклало початок відкритому протистоянню між Московським і Константинопольським Патріархатами. У зв'язку з загостренням стосунків між ними, очікувати неупередженого вирішення наших внутрішніх проблем не доводиться. Однак знаходяться люди, які готові зіграти на протиріччях і зробити нас заручниками великої політичної інтриги.

Хоча церковно-політичні обставини нині досить складні, проте УПЦ буде продовжувати роботу щодо отримання Нею канонічного статусу автономної Церкви. З цією метою український єпископат ініціював на серпневому Соборі цього року прийняття Звернення Московського Патріархату до Помісних Православних Церков із проханням виробити механізм надання того статусу, якого прагне УПЦ.

Одночасно УПЦ неодноразово намагалася налагодити переговорний процес із розкольницькими течіями в Україні з метою подолання існуючого поділу. В ході зустрічей, а також із неформальних контактів з представниками духовенства автокефальних течій стало зрозумілим, що вони усвідомлюють ненормальність свого неканонічного стану, церковну неповноцінність. Для вирішення цієї проблеми ними вживаються заходи по набуттю статусу автокефальної Церкви без залучення до цього процесу УПЦ з визнанням Її головної ролі в цих переговорах, що в основі неправильно. Згідно з канонічними правилами, вони хоча і перебувають поза Церквою, усе ж вирішення їхнього питання знаходиться в компетенції Церкви, від Якої вони відокремилися. Тому остаточне вирішення їхнього питання не може відбутися без участі УПЦ, що нещодавно фактично вони самі й визнали.

Керівництво розкольників, бажаючи приховати від народу Божого справжні причини своєї ізоляції від Вселенського Православ'я і правду про наслідки розколу для спасіння вірних, намагаються пояснювати їхнє невизнання з боку Православних Церков інтригами Москви. Це пов'язує богословську сторону питання з політичною і створює додаткові проблеми у справі досягнення єдності серед православних. Але, незважаючи на зазначені перешкоди, УПЦ буде продовжувати свої зусилля для надання нового імпульсу переговорному процесу. Очевидно, він буде важким, ми все ж сподіваємося, що цим шляхом вдасться досягти позитивних результатів у подоланні розколу.

Ми рішуче висловлюємося за продовження переговорного процесу на ясних, чітких і визначених умовах, але ми категорично проти імітації переговорів, що залежать від примх і непередбаченого суб'єктивного розуміння деякими політиками і керівниками автокефального руху механізму досягнення церковної єдності і проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні. Все це тільки затягне переговорний процес і може перетворити його в керований постійно тліючий осередок конфронтації в нашому суспільстві і призведе до остаточного руйнування основ нормального церковного життя.

Одним із таких проектів є ідея надання автокефалії тій частині православних в Україні, яка цього бажає. Проте її реалізація не дасть очікуваних результатів ні для вірних, ні для суспільства в цілому, оскільки порушує найважливіший принцип церковної єдності - закон любові. Любов пропонує згоду для досягнення загального блага. Проголошення ж автокефалії без врахування волі всього народу Божого порушує основний закон Христової Церкви - закон любові, і така справа не зможе мати успіху в перспективі, виявиться нежиттєздатною і неминуче розвалиться.

Проте, на превеликий жаль, започатковані нами спроби вирішити цю проблему шляхом переговорів на канонічних засадах дотепер зустрічали сильну протидію з боку деяких політичних сил, що використовують церковні негаразди як засіб для досягнення своїх цілей. При цьому ними повністю ігнорується богословська складова цього конфлікту, у результаті чого вихолощується духовний зміст церковного життя, дискредитуються релігійні, в тому числі православні, цінності, оскільки з'ясовування стосунків між християнськими конфесіями стає все більше схожим на партійну боротьбу.

Нам намагаються нав'язати вирішення церковних проблем нібито демократичними методами, причому у відверто вульгарній формі. Часом це відбувається з використанням “брудних” інформаційних технологій, коли засоби масової інформації, включаючи державні, повідомляють напівправду або тенденційно освітлюють події, вводячи в оману і без того дезорієнтованих людей, що у своїй більшості не знають основ християнської віри, не кажучи вже про тонкощі канонічного права. У результаті цього в українському суспільстві закріплюється поділ на непримиренні табори і релігія перетворюється з об'єднуючого чинника в деструктивний. Руйнація сформованого духовного укладу нашого суспільства тільки збільшує соціально-економічну кризу, формуючи у народу помилкове відчуття безвихідності у всіх сферах його буття. Від цієї безвихідності в суспільстві набирають темпу деструктивні процеси, включаючи наркоманію і алкоголізм. Все це відбувається на очах молодого покоління, яке може вирости без моральних орієнтирів, що мають релігійну природу. Держава ризикує отримати людей, які не матимуть поваги до жодних суспільних і державних інститутів, не говорячи вже про зневагу до юридично не зафіксованих у законі норм і цінностей, пов'язаних із моральним обов'язком перед Батьківщиною, суспільством, батьками, родиною.

Дехто намагається звинуватити нас у комплексі вторинності, самоприниження через нашу юрисдикційну приналежність. Але це надумані аргументи. Перебуваючи в канонічній єдності з Московським Патріархатом, ми можемо реально впливати на його церковну політику, чого ніяк не можна зробити ззовні. Разом з тим, УПЦ разом з РПЦ являє собою найчисленнішу юрисдикцію, із вагомим і авторитетним голосом у православному світі. Крім того, неоціненний внесок наша канонічна єдність вносить у створення дружніх стосунків між Україною і Росією і є запорукою миру і стабільності як між державами, так і в них самих. Якщо ж політичні сили в Україні не можуть скористатися можливостями УПЦ у питаннях, у котрих наші інтереси співпадають, то це відбувається не через Її слабкість або залежність від Москви, а через відсутність конструктивного діалогу з Церквою.

На жаль, наші опоненти не спроможні мислити на далеку перспективу, оскільки їхні думки виявилися замкненими вузькими межами примітивного більшовицько-націоналистичного світогляду або меркантильної західної ідеології.

Сьогодні всі, хто зацікавлений у подоланні розколу, дуже добре розуміють, що шлях до цієї мети лежить через переговорний процес, заснований на чітких і перевірених часом принципах церковної єдності. Ефективність цього процесу прямо залежить від невтручання в нього політичних сил.

22. 11. 2000 р.
м. Київ

 

На початок сторінки