Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№9 (71)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Документи архієрейського Собору Української Православної Церкви

Святі мученики Адріан і Наталія

Війна продовжується

"Руська Православна Церква і Східні Патріархи"

Здоровий дух - здорове тіло

Сповідь

Ритми пекла

Дитяча сторінка
З життя святого Петра

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Хто ми такі?

Як звертатись до священства?

Чи дозволить Бог?...

Зустріч з чудом

Біснуватий. Розповідь очевидця

Отче! Помоліться...

Нам пишуть

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

ЗАЯВА АРХІЄРЕЙСЬКОГО СОБОРУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

2000 рік від Різдва Христового став для православних християн роком знаменного ювілею Християнства. Він приніс нам нові надії, пов'язані з вступом людства у третє тисячоліття, але разом породив і нові тривоги за долю Церкви Христової і людства. Особливо ці надії і тривоги переломлюються у церковному житті України, що переживає сьогодні відповідальний і складний момент.

На початку ювілейного 2000-го року Президент України Леонід Данилович Кучма висловився за якнайшвидше подолання розколу в Православ'ї в Україні і створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Навряд чи знайдуться супротивники цього наміру серед православних віруючих. Всі ми стомилися від чвар і сварок, що заважають процесові нормального церковного життя. Ми також усвідомлюємо, що ворожнеча на релігійному грунті - це чинник, що веде до напруженості і нестабільності у суспільстві, який послаблює державу - з гіркотою і болем це усвідомлюють православні християни України.

Проте історичний досвід уже не раз доводив, що будь-яку, навіть найкращу, ідею можна зіпсувати так, що її перекручене втілення в життя здатне обернутися результатами, прямо протилежними очікуваним. Прикладом цього можуть служити пам'ятні усім нам сторінки історії Батьківщини в XX сторіччі, коли прагнення зробити людство вільним, без злиднів і страждань, призвело до небаченого за масштабами богоборчого експерименту по перебудові світу, жертвами якого стали мільйони людей.

Сьогодні ми з глибоким жалем змушені констатувати, що ідея досягнення церковної єдності також виявилася перекрученою з вини тих безвідповідальних осіб, що привласнили собі право втручатися в життя Церкви, претендують на те, щоб вирішувати за церковний народ його проблеми. Нашу занепокоєність викликають постійні спроби тиску на Церкву. Мета таких зусиль очевидна.

Сумно, але грубі методи радянської пори сьогодні відроджуються в діяльності деяких політиків і чиновників, що вважають себе вершителями долі українського Православ'я, маючи при цьому лише приблизне уявлення про природу і суть Церкви. Такі особи, на жаль, не розуміють, що Церкву, за словами Спасителя, “врата пекла не подолають”(Мф.16.18) - це не тільки і не стільки той земний інститут, із яким вони мають справу у повсякденному житті, але, найперше: Церква - це таємниче становлення Боже, що має ціллю порятунок душі людини. Церква безумовно грає в суспільстві величезну соціально-культурну роль, і інакше бути не може, адже наше суспільство складається з представників народу, більшість якого протягом своєї тисячолітньої історії сповідує засновані на Євангелії християнські ідеали. Але ця функція Церкви при всій її значимості є вторинною стосовно її головного завдання — зробити християнина причасником спасительної Жертви Христа і ввести його в Царство Небесне.

Проте, коли таке розуміння принципів православної екклезіології відсутнє, коли цілком ігнорується духовно-таємничий аспект життя Церкви, покликаної з'єднувати людину з Творцем, з'являється спокуса бачити в ній лише засіб досягнення політичних інтересів. Особливо це стосується такої винятково складної, болючої і делікатної проблеми, як лікування розколів. Забуваючи про те, що основою спасительної місії Церкви у світі є богооткровенні догмати і вона будує своє земне буття, виходячи з чітко оформлених канонічних принципів, деякі політики без розуміння можливих наслідків своїх дій, втручаються в тонку тканину церковного організму, пропагуючи своє далеке від православної свідомості бачення проблеми розколів і нав'язуючи неприйнятні сценарії їх розв'язання.

Подібні варіанти “допомоги”, запропонованої Церкві ззовні з метою подолання розколів і неурядиць, підміняють православне розуміння справжньої церковної єдності арифметичною схемою формального поєднання і об'єднання всіх конфесій. Проте весь двохтисячолітній досвід буття Церкви Христової на землі переконує нас у тому, що при такого роду примітивізації проблеми розколів і єресей, спробі звести їх до утилітарного державно-політичного трактування, незмінно оберталися для Церкви (а потім, як наслідок, і для держави) новими бідами. Достатньо навести, як приклад, спроби з боку Константинопольського патріарха Сергія і імператора Іраклія (в VII ст.) політичними і адміністративними засобами добитися поступок православних і монофізитів. Результати цього недалекоглядного наміру виявилися катастрофічними: для Церкви ще однією проблемою стала поява нової єресі монофелітства, а для Візантійської імперії - новим протистоянням на релігійному грунті. Непомірковано створене владою в самий переддень арабської навали, це протистояння коштувало втрати всього Сходу, що підпав під ісламське ярмо.

На жаль, такі наочні уроки історії забуваються, і ризик повторення подібних помилок стає сьогодні усе більш реальним. Намагаючись вирішувати проблему розколів в українському Православ'ї, так би мовити, “від вітру голови своєї”, інші політики забувають, що до Церкви, у якій перебуває Дух Святий, не можна застосовувати ті стереотипи, які сформувалися у політичному житті. Церковне життя не може будуватися без урахування таких її основних принципів, як ієрархічний устрій, соборне начало і схвалення та підтримка церковним народом тих рішень, що приймаються єпископатом.

Виходячи з цього, ми з усією відповідальність заявляємо, що для Церкви є неприйнятними пропозиції про стосунки в дусі політичного партнерства. Ми не можемо не брати до уваги того, що багато осіб учинили гріх перед Богом і Церквою, завдали рани Тілу Христовому. Саме це не дає нам можливості йти на переговори з анафематствованим Михайлом Денисенком. Щодо решти, то в Церкві завжди є свої шляхи і можливості, які можуть привести до можливої співпраці в досягненні Церковної єдності.

У православних віруючих викликає глибоку занепокоєність наполегливе прагнення деяких політиків тісно погоджувати проблему подолання розколів з питанням про автокефалію Української Православної Церкви. Ми неодноразово вказували на неприпустимість підходу з політичними мірками до цієї дуже складної проблеми. Автокефалія тієї або іншої Помісної Православної Церкви - це не атрибут державного суверенітету, але міра, що сприяє благу Вселенської Церкви Христової. При підході до рішення проблеми надання автокефалії новій Помісній Церкві не може враховуватися лише політичний чинник. Це було б злочином щодо Церкви і віруючих, а також глибоко помилковим.

Ті, хто сьогодні намагаються пов'язати питання про подолання розколу з неодмінним наданням автокефалії Українській Православній Церкві, не можуть не знати, що сама проблема розколу виникла, в першу чергу, саме через неоднозначне ставлення православних віруючих України до питання про автокефалію. Загальновідомо, що в розкол пішли, головним чином, ті, хто вимагав негайного надання церковної незалежності, мотивуючи чи аргументами політичного порядку, чи націоналістичними амбіціями, але не розуміннями блага церковного. Такий підхід до розв'язання проблеми був визнаний нами глибокопомилковим і таким, який не відповідає православній свідомості. Ми не раз підкреслювали, що Священноначаліє Української Православної Церкви не закриває питання про можливість автокефального буття нашої Церкви, не встановлює межу обговоренню цієї проблеми. Але ми ясно і чітко усвідомлюємо: у даний час серед православних віруючих України немає одностайності щодо питання про автокефалію. Число противників автокефалії в середовищі віруючих у даний час перевершує число її прихильників, що багато в чому є наслідком антицерковної діяльності розкольників і політиків, які своїми діями дискредитували саму ідею церковної незалежності. Ми ще раз підкреслюємо, що в цих умовах, при відсутності одностайності і загальної позиції, знову відкривати дискусію про автокефалію — не тільки не своєчасно, але і небезпечно новими конфліктами і розбратом на цьому грунті. Ми не можемо йти на поводу в тих, хто вимагає надання негайної автокефалії сьогодні, тому що в такому випадку завтра, у свою чергу, в розкол можуть піти незгодні з цим рішенням. Очевидно, що надання канонічної автокефалії не вирішить проблеми церковної єдності в Україні, але в теперішніх умовах може її тільки збільшити. Ми закликаємо всіх православних віруючих України насамперед припинити міжконфесійне протистояння, об'єднатися в одній церковній огорожі і лише потім спільно приступити до соборного вирішення питання про подальший канонічний статус нашої Церкви.

З жалем відзначаємо, що незважаючи на очевидність правоти зайнятої нами позиції, деякі “гарячі голови” не почули нашого прохання, не втручатися у вирішення проблеми лікування розколів і надання автокефалії, не маючи належного розуміння відповідальності за свої дії. Ці особи продовжують виявляти “ревність не по розумі” і, не маючи на те благословення Священноначалія, дозволяють собі зухвало сіяти смуту через ЗМІ повідомленнями про якісь закулісні переговори, втягуючи у конфліктну ситуацію все нових учасників протистояння, включаючи представників інших Помісних Церков. Тішачи себе марнолюбною радістю від отримання світової популярності, такі політики “від Церкви” насправді лише чинять гріх Хама, виставляючи на показ біль і біду нашої Матері - Православної Церкви України, розширюючи наші міжконфесійні чвари до масштабу міжнародного скандалу. Ми зобов'язані попередити цих безвідповідальних осіб, що втягування представників інших Помісних Православних Церков у релігійні конфлікти України загрожує поширенням конфліктів на нові регіони і може породити ланцюгову реакцію у всьому православному світі. Зупиніться, поки не пізно!

Обрана нами позиція - це не результат якихось політичних пристрастей. Вона випливає з чіткого розуміння того факту, що лише так можливо зберегти Церкву від нових руйнівних усобиць. Непотрібно поспішати зводити хулу на соборний розум і вішати на нас ярлик “п'ятої колони Москви” тільки за те, що заради блага Церкви ми визнаємо сьогодні більш доцільним зберігати молитовну канонічну єдність із Руською Православною Церквою. Церква зобов'язана бути вище національних амбіцій і забобонів, тому що в ній “немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос”(Кол.3.11).

Прийнято 35-ма архієреями Української Православної Церкви на Архієрейському Соборі.
Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра 28.07.2000р.


 

 

Архієрейський Собор Української Православної Церкви звернувся також з листом до Святішого Варфоломія, Патріарха Константинопольського
 

ЙОГО СВЯТОСТІ, СВЯТІШОМУ ВАРФОЛОМІЮ,
АРХІЄПИСКОПУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ - НОВОГО РИМУ,
ПАТРІАРХУ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОМУ

Ваша Святосте, Святіший Владико!

Ми, учасники Архієрейського собору Української Православної Церкви, який відбувся в свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі 28 липня 2000 року, всебічно розглянувши і обговоривши ситуацію, що існує на сьогодні в Православ'ї в Україні, одностайно звертаємося до Вас з почуттям тривоги за майбутнє нашої Святої Церкви.

Як відомо, не дивлячись на існуючі в нашій державі церковні розколи, переважна більшість православних віруючих належить до Української Православної Церкви - це понад 8,5 тис. парафій. При цьому треба врахувати, що основна частина послідовників розкольницьких угрупувань була відірвана від тіла Святої Церкви зусиллям безвідповідальних політиканів, для яких Православ'я і Церква, як Ви вже, безумовно, переконалися особисто, є об'єктом безсоромних маніпуляцій задля сумнівних політичних і власних цілей.

Сьогодні ці політики намагаються використати і Ваше шановне ім'я, заявляючи, що втручання Константинопольського Патріарха в релігійний конфлікт приведе до усунення розколу в Україні. Проте ми відповідально заявляємо, що в ситуації, яка склалася в сьогоднішній нездоровій атмосфері інтриг, авантюр і провокацій з боку ініціаторів, виконавців і керівників розколу та їх оточення, втягування Вашої Святості в український конфлікт нічого доброго не дасть - це не тільки поглибить наявний розкол, але й приведе до нових розколів.

Основна частина вірних Української Православної Церкви задоволена статусом широкої автономії при збереженні канонічної єдності з Московським Патріархатом. Намагання силовим методом штучно об'єднати канонічну Церкву з розкольницькими угрупуваннями без їх покаяння, або інша зміна устрою церковного життя без належних до того умов, приведе до того, що єпархії Півдня, Сходу і Центру України відійдуть під пряму підпорядкованість Руській Православній Церкві.

Як ми вже відзначили, за церковними розколами в Україні стоять амбіційні політики, що спекулюють на цінностях, традиції і історії Православ'я, а також на патріотизмі.

Будь-яка участь Вашої Святості в їх авантюрах здатна непоправно підірвати Ваш авторитет і як Константинопольського Патріарха, і як особистості, і що більш небезпечно, викликати кризу чи навіть розкол в православному світі.

Очевидно, розкол в Україні може бути подоланий лише зусиллями з середини. Це справді є внутрішня справа Української Православної Церкви, адже переважна більшість осіб, що пішли в розкол є порушниками церковної дисципліни.

Сподіваємося, Ваша Святосте, на розуміння і співчуття щодо бід і скорбот єпископату, духовенства і мирян Української Православної Церкви і просимо Ваших першосвятительських молитов за якнайшвидше подолання розколу в Православ'ї України.

Прийнято 35-ма архієреями Української Православної Церкви на Архієрейському Соборі.


 

 

Учасниками Собору Української Православної Церкви було прийнято звернення до Святішого Олексія II, Патріарха Московського і всієї Русі та до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви
 

ЕГО СВЯТЕЙШЕСТВУ, СВЯТЕЙШЕМУ АЛЕКСИЮ II,
ПАТРИАРХУ МОСКОВСКОМУ И ВСЕЯ РУСИ,
АРХИЕРЕЙСКОМУ СОБОРУ РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

Ваше Святейшество, Богомудрые и Боголюбезные Архипастыри!

Мы, Епископат Украинской Православной Церкви, по милости Божией собравшиеся на Архиерейский Собор в величайшей святыне нашего народа свято-Успенской Киево-Печерской Лавре под покровом Царицы Небесной и при молитвенном предстательстве Угодников Печерских, после принесения Бескровной жертвы Тела и Крови Христовых, движимые заботой о единстве Православия в Украине, обращаемся к Вам со следующим. На рубеже третьего тысячелетия Украина, а вместе с ней и Украинская Православная Церковь, находящаяся в молитвенном и каноническом общении как с Русской Православной, так и со всеми Поместными Церквами, переживает сложные, непростые, а порой и трагические моменты своей истории. Сегодня как никогда проявляют и дают о себе знать плоды атеистической идеологии и открытого гонения на Церковь Христову. Самой болезненной и кровоточивой раной на теле Церковного организма является факт раскола в Православной Церкви.

В свое время определенные политические движения и политические деятели, не имевшие ничего общего с Церковью, будучи далеки от нее и даже выступавшие в качестве ее открытых гонителей, внесли дух раздора и открытого противостояния среди православного народа. В значительной мере повинны в этом и некоторые бывшие церковные иерархи, которые пошли на поводу у сильных мира сего, игнорируя священные церковные каноны, правила и постановления Святых Отцов. Чисто человеческие амбиции и корыстные расчеты поставили единоверных и единокровных братьев по разные стороны баррикад. От этого сегодня страдают все - и Церковь, и государство, и общество. Более того, некоторые государственные чиновники и политические деятели, открыто поддерживают раскольников, являются причиной дестабилизации и напряженности обстановки в Церкви и обществе.

Нас сегодня тревожит и наполняет наши сердца горечью судьба тех людей, которые по разным причинам вышли из спасительной ограды канонической Украинской Православной Церкви и оказались в расколе. Нас, как архипастырей, волнует и беспокоит их духовное состояние и спасение их душ. В последнее время обстановка продолжает еще более накаляться. Мы призываем всех православных верующих Украины прежде всего прекратить межконфессиональное противостояние, объединиться в одной церковной ограде и лишь потом сообща приступить к соборному решению вопросов о дальнейшем каноническом статусе нашей Поместной Святой Церкви.

Движимые искренним желанием скорейшего урегулирования создавшегося положения в Церкви обращаемся к Вам, Ваше Святейшество, вынести на обсуждение Юбилейного Архиерейского Собора в Москве вопрос уточнения того канонического статуса Украинской Православной Церкви, который был определен для нее Исповедником, Молитвенником и Святителем Патриархом Тихоном на историческом Поместном Соборе 1918 года. Обдуманный, взвешенный подход к решению этого вопроса, осведомление о нем всех Предстоятелей Поместных Православных Церквей и всей Полноты Православия, станет конкретным, конструктивным шагом к решению проблемы раскола в Украинском Православии. Укрепляем себя верой в то, что Православная Церковь в Украине будет единой и достойной своего канонического устроения, если на то будет воля Божия.

Прийнято 35-ма архієреями Української Православної Церкви на Архієрейському Соборі.


 

 

Єпископат України звернувся також з листом до Президента України Леоніда Даниловича Кучми
 

Президенту України КУЧМІ Леоніду Даниловичу

Ваша Високоповажносте, вельмишановний Леоніде Даниловичу!

Ми, учасники Архієрейського Собору Української Православної Церкви, який відбувся 28 липня 2000 року в день пам'яті святого рівноапостольного великого князя Володимира, в свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, з увагою і вдячністю вислухали Ваше звернення.

Ми вдячні, що Ви, як Глава Держави, усвідомлюєте необхідність досягнення міжконфесійного миру в Україні, як важливого чинника нормального життя і розвитку нації, та докладаєте великих зусиль для усунення непорозумінь і розбрату на релігійному грунті.

Мусимо зазначити, що єпископат, духовенство і миряни Української Православної Церкви особливо потерпають від навколоцерковних кіл за свою конфесійну приналежність, за небажання поступитися церковними канонами задля тимчасових сумнівних здобутків.

Наші недоброзичливці не гребують нічим для подальшої дестабілізації церковного життя в Україні. Спектр їхніх методів і засобів для досягання своїх цілей достатньо широкий: від безглуздих звинувачень нашої Церкви у вивозі в Росію цінних пам'яток мистецтва до організації провокаційних акцій щодо Свято-Успенського Собору Києво-Печерської Лаври.

Натомість, Українська Православна Церква проявляє коректність щодо наклепників та їхніх провокацій і жодного разу не виступила ініціатором конфліктів, хоча стримувати віруючих стає все важче.

Архієрейський Собор просить звернути Вашу увагу на ту прикру обставину, що фактичними ініціаторами конфліктів під надуманими лозунгами безкарно виступають одні і ті ж відомі всім особи, часто високого рангу, що і додає сміливості виконавцям брудних акцій.

Сподіваємося, глибокоповажний Леоніде Даниловичу, на Ваше розуміння бід і скорбот чад Української Православної Церкви і на Вашу діяльну турботу про них. Ми багато не просимо: лише надати нам можливість вільно і спокійно молитися і трудитися у Славу Божу і на користь Батьківщині.

Бажаємо Божого благословення у Вашому високому служінні народу України.

Прийнято 35-ма архієреями Української Православної Церкви на Архієрейському Соборі.


 

На початок сторінки