Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№6 (68)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

П'ятидесятниця - свято єдності Церкви

Святі рівноапостольні Костянтин і Олена

Сповідь

Про хвороби тілесні, душевні і духовні

Храм - символ неба і землі

Неупиваєма чаша

Схід чи Захід

Квітник духовний

Феофан Прокопович - загадкова особистість церковної історії

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Добрі справи

Дитяча сторінка
Світле щастя

Легенда про великого інквізитора

Питання і відповіді з листування в Інтернеті

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

НЕУПИВАЄМА ЧАША

(Закінчення. Початок у №5)

...Чотири роки минуло, і були ті роки, як сон світлий: загубилась в ньому далека Ляпуновка.

Нові імена почув і полюбив Ілля: Леонардо і Мікеланджело; Тіциана і Рубенса; Рафаеля і Тинторетто...

Рік навчався в місті Дрездені, у російського художника Івана Михайловича. Він говорив:

- Пам'ятай, Ілле: народ породив тебе - народу і послужити повинен. Серця свого слухайся.

Минув рік. Сказав Іллі художник:

- Більше тобі від мене нічого не взяти, Ілля. Відповів йому Ілля:

- Я для діла привезений паном: навчусь - розпишу церкву, от і послужу рідному місцю.

І прилаштував його тоді пан в живописну майстерню до Ватиканського майстра Термінеллі. Працював у нього Ілля три роки.

На третьому році написав Ілля церковну картину, на замовлення самого кардинала.

Бачив Ілля, як відсилали картину кардиналу, а в правому кутку стояв чорний підпис: Термінеллі.

Став Термінеллі давати Іллі роботу: розписувати стелі і стіни на приміських віллах. Всі хвалили його. І сказав Термінеллі:

- Ти - готовий. Тепер можеш на роботі ставити своє ім'я. Не їдь, Ілля, в Росію. Там дикуни, вони нічого не розуміють.

- Тому я і хочу їхати.

- Тут ти будеш багатий, а там тебе можуть вбити батогом, як раба!

- Так, можуть, Але там, якщо я напишу святу Цецілію, будуть радіти, і рука не підніметься на мене з батогом. А на роботі буде стояти моє ім'я - Ілля Шаронов.

Зрозумів Термінеллі і знітився.

Нудьгував юнак за рідним, тягнула душа додому. Але і розумів, що душа у нього нова, не зможе терпіти, що терпів, і що інші терплять...

Побачив Ілля у сні Високо-Владичний монастир. Виходить народ з монастиря з хоругвами. Побачив облуплені стіни собору і старця з пензлем. Сказав старець: “Йди, Ілля! Новий розпис робимо, по слову Господню.” Тоді подумав Ілля, що треба взяти пензлі і палітру... і заспівав радісно: “Красуйся, ликуй і радуйся!..”

Зібрав нажите, рушив у путь-дорогу кораблем. Пригадав слово Арефія: “Плавати тобі, Ілля, великим морем!”

*     *     *

Двадцять два роки виповнилось Іллі, коли повернувся він в Ляпуново. Побачив, що зламали стару церкву і збудували нову.

Жив Ілля біля хліва, у флігельочку. Ходив дивитись на церкву, примірявся до роботи. Подав Ілля панові план роботи. Повертів пан той план, сказав, щоб під куполом до Престола Господнього спереду великомученицю Анастасію намалювати, а не первомученика Стефана, похвалив, що не забув Ілля преподобному Сергію надати видне місце, - Сергій був його ангел, - і сказав:

- Тепер працюй.

*     *     *

Другий рік працював Ілля. До дня Іллі - престольного празника, закінчив живописну роботу. Прийшов на ганок, сказав камердинеру:

- Доповідай, що роботу закінчив.

Пішов у церкву, розібрав риштування. Сказала йому душа - “Радуйся, Єрусалиме!”. І сказала ще: “Плавати б тобі, Ілля, великим морем!”

Говорило серце: не для цієї ж роботи повернувся...

І ось, як колись, в яблуневому монастирському саду, в тяжкій дрімоті, що охопила його, осяйнуло... Ілля зі страхом і радістю невимовною впізнав очі, що глянули на нього. Були вони на пів неба, світлі, як промінь зорі. Таких не буває. На мить сяйнули вони тихою зірницею і згасли.

В трепеті піднявся Ілля, дивився крізь сльози в небо, у втрачену радість:

- Господи... Твою красу бачив...

Відчув серцем, що прийде, повинно прийти те, що радістю опаляє душу.

Опівдні прийшли пани дивитись церкву.

- Усе тут промовляє до серця... - освітила його поглядом пані.

Поклонився Ілля сором'язливо: були її слова великою нагородою для нього. Сказав пан:

- Так, дякую, Ілле. Виправдав ти мою довіру. А ще бажає пані ікону свого ангела, великомучениці Анастасії. Вже постарайся.

- Постараюсь! - сказав Ілля щасливий.

*     *     *

Тиждень горіла душа Іллі, коли писав він образ великомучениці Анастасії. Зайшли пани подивитись роботу. Здивувався пан, що готова.

- Як чудесно! - промовила пані і по-дитячому склала руки. - Це чудо!

*     *     *

Якось пан викликав Іллю до себе.

- Ось що, Ілле... Чув я, що думаєш відкупитись? Вільну ти отримаєш. Бачила пані сьогодні в монастирі твою роботу, Георгія Побідоносця...

Сподобалось їй.

- На останок ... пані бажає, щоб ти написав її портрет... Можеш?

- Можу.

З того часу почались для Іллі солодкі муки, що вогнем пекли душу. Не жив ці дні Ілля, не торкався їжі, і лише кусень хліба і вода підтримували його сили.

...На двадцятий день закінчив Ілля роботу. Сказав своїй господині:

- Закінчена моя робота... Солодко мені було писати ваш образ!

Сором'язливо глянула. Цей погляд прийняв Ілля за винагороду.

*     *     *

Восени йшли дощі. Погано стало Іллі, слабіти став, не покидав його кашель. Коли ж випав сніжок, втішився Ілля зимі: приносить зима здоров'я.

Став Ілля доживати свої дні: небагато їх зоставалось. Лежав від слабості днями і пригадував тяжке життя своє. Думав: “Мені жити недовго; нехай вона, світла пані моя, дізнається про життя моє і про моє кохання до неї.” Узяв зошита і почав писати про своє життя.

Навесні почув Ілля, що народилась у пані донечка. А через два дні - вразило наче громом: пані померла. Він ледве міг ходити, але зібрався з силами і прийшов попрощатись. Іншою побачив Ілля світлу пані свою, прекрасну в сні останньому. Віддав, як і всі, останнє цілування.

Після поховання новопреставленої Анастасії прийшов Ілля до пана, сказав:

- Хочу розписати усипальницю.

Два тижні працював Ілля в холодному і вологому склепі, писав ангела смерті з чорними крилами і кам'яним ликом, з суворими очима, в котрих стояли сльози. Схилявся цей ангел над могилою Анастасії.

Закінчив роботу, саму тяжку з робіт своїх, зліг і не піднявся більше. Прийшов його провідати Каплюга. Сказав йому Ілля:

- Ось, помираю. Сходи в монастир, Онисич... дай знати. Привези на своїй конячці духівника обительського, у нього сповідався... ієромонаха Сергія. Не дійду сам.

Виконав Каплюга останнє бажання Іллі: сам привіз ієромонаха. Пробув ієромонах Сергій сам на сам з Іллею годину часу, потім покликав дячка, стару Агафію і скотаря убогого Степашку, - за свідків будуть, - при всіх оголосив Ілля, - монастирю залишає образ “Неупиваєма Чаша”. Вперше побачив Каплюга ікону, що була завішана новим полотном. Наказав Ілля зняти покривало, і побачили всі Святу з золотою чашею. Лик Богоматері був у неї - дивовижно-прекрасний! Дивувався Каплюга, чому без Младенця писана, не уставно, але дивився і не міг відвести погляду. І зовсім убогий, напівнімий, кривоногий скотар Степашка дивився і сказав - радісна.

Помер Ілля теплої весняної ночі. Чув через відчинене віконечко, як співає соловейко в парку. Слухав і думав - співає на острівку, в черемшині. Прийняли останній подих Іллі тітка Агафія і дід Степашка.

Помер Ілля - і забули про нього. Травою заросла могила його на північному боці церкви, осів камінь і став заростати мохом. Стало і його невидно в густій траві.

*     *     *

Прийняв монастир ікону - “Неупиваєма Чаша” - дар посмертний від Іллі. Дивувались настоятелька і старші: знав добре Ілля уставне ликописання, а живописав Пречисту з чашею, як мученицю, і без Младенця. Бентежились вони, але ієромонах Сергій сказав:

- Чаша сія і є Младенець. Писали древні християни знаком: писали Рибу і Двері, і Лозу Виноградну - знамення потаємне від злих.

Тоді вирішили соборно освятити ікону, але не ставити в церкві, а в трапезній палаті обителі. І коли сестри трапезували, то дивились на ікону і не могли надивитись. Згодом стали перешіптуватись, що являється їм у сні ця ікона - Неупиваєма Чаша. Говорили старим черницям і на сповіді ієромонаху. Стали бачити у снах і старші. І пішла монастирем чутка: чудесна та ікона. Тоді поїхала настоятелька до архієрея. Постановив архієрей: не розголошувати до часу, а перевірити з усією суворістю і з серцем чистим, щоб не спокушались, а поки записати все під клятвою. І почала вести суворий запис вчена черниця, матінка скарбниця Ксенія.

Незадовго після цього повертався додому відставний служивий бомбардир, чоловік убогий, на ім'я Мартин Корабльов, тяжко ступав на милицях після Севастопольської війни: набрякали і віднімались у нього ноги. Спинився в монастирі на перепочинок. Лагідно прийняли його, нагодували, зігріли. Прийшов убогий Мартин в трапезну палату і побачив ікону радісну - Неупиваєму Чашу. Потай, розповіли йому сестри, що являється у снах та ікона і любовно наказує перенести її в соборну церкву для всенародних молінь. Не міг відвести зачарованого погляду убогий Мартин від радісного лика Пречистої і, хоча важко йому було, поклав перед Нею три земних поклони. І всю трапезу сидів, не відвівши погляду від небаченого лика, і молився таємно.

А вранці покликав настоятельку і передав їй під клятвою: явилась йому дивовижна ікона Пречистої Богоматері з Золотою Чашею і сказала: “Пий з Моєї Чаші, Мартине убогий, - зцілишся.”

Сказала настоятелька:

- Я і сестри обителі не раз сподоблялись одкровення Пречистої, але зберігаємо це до часу в таємниці.

Тоді невідступно і зі сльозами почав убогий Мартин просити, щоб відслужили перед Неупиваємою Чашею молебень з водосвяттям. Зі сльозами молився весь монастир, прохаючи чудесного зцілення, святили воду, і взяв Мартин освяченої води в склянку і розтер ноги. Але не дарувала йому Пречиста зцілення.

Потай сестри терпіли скорботу, і вселялись в їхні душі спокуса і розпач. З великим сумом залишив Високо-Владичний монастир убогий Мартин.

А вранці прибігла, з великим плачем і сльозами, стара матінка вратарниця Виринея на ганок настоятельки і вигукнула:

- Призріла Пречиста скорботи наші! Зцілився Мартин убогий, бачила сама! Без милиць ходить!

Не наважуючись радіти відверто, запитували її: звідки знає?

- Біля святих воріт розповідає Мартин народу.

Тоді пішли всі разом і побачили: стоїть солдат Мартин, а навколо багато народу, бо день був базарний. Босим був Мартин і показував всім ноги. Чудувались сестри - були ті ноги як у всіх здорових. Хресним знаменням свідчили і настоятелька, і стариці, що ще вчора були ті ноги опухлі, наче колоди, і жовті як гнійники. А Мартин показував милиці і сповіщав народу:

- До Михайлівського, братці, ледве доповз... ноги стало ламати, сили немає! Прийняли мене переночувати, допомогли в хату влізти... Поклали мене баби на піч і на моє прохання стали мені розтирати ноги святою водою від Неупиваємої Чаші. А у мене сила зовсім щезла, ніби ноги мені ріжуть! Знепритомнів... І ось, братці... Хрест цілую... Нехай мене Бог зараз вб'є.. Чую я задушевний голос: “Мартин убогий!” І побачив я Радісну, з Золотою Чашею... З небаченими очима, як сяйво живе... “Встань, Мартин убогий, і ходи! І радій!” Опам'ятався я, братці, ніч темна, нічого не видно в хаті... Всі сплять. Чую - не болять ноги, торкнувся... Господи! Та де ж колоди мої каторжні?! Сам з печі зліз, стою - не болять ноги, не чую болю зовсім! Розбудив господарів, запалили лучину... а я ходжу по хаті і плачу...

Підтвердили його слова чоловіки і жінки, що прийшли з Михайлівського з Мартином. Зашумів народ і просив відслужити молебень Неупиваємій Чаші.

Пішов поголос околицями, і стали невпинно прибувати до Неупиваємої Чаші віруючі: у хворобах і скорботах, в печалях і турботах - всі, хто шукав розради, і діставали її.

Звелів архієрей перенести ікону в головний собор, прибув з духовною місією. І довго не міг відвести погляду від невимовно радісного лика. Сказав проникливо:

- Не за уставом писано; але вираз великого змісту явно.

І звелів вченому архієрейському майстру, до лика не торкаючись, зобразити Младенця, що в Чаші стоїть: буде ця ікона за ликописним списком - Знамення.

Прибув в обитель іконописний майстер і дописав Младенця на святому Лоні в Чаші.

Рік за роком притікав до ікони народ - щороку більше. Стали люди вшановувати ту ікону і за зцілення від пияцтва, почали називати по-своєму - “Упиваєма Чаша.”

За сотні верст везуть сюди жінки своїх чоловіків, що біснуються, кричать дикими голосами і вириваються з мотузок. Допомагає від п'янства Неупиваєма Чаша. Дивляться на чудесний Лик безумними очима - і заспокоюються.

Приходять наречені і вішають рожеві стрічки - запоруку щастя.

Матері приносять первістків, - на них радісно дивиться Неупиваєма.

Знають в обителі, що розбійник Аким Третяк, який промишляв в околицях, приніс алмазний перстень, прислав настоятельці з запискою. Не прийняв монастир дарунку, але записав у свій список.

Що до Неї притягує - не скаже ніхто: не знайти потрібного слова, щоб висловити голос серця. Відчувають лише, що радість наповнює душу.

Іван Шмельов (1873-1950)
Повість “Неупиваєма Чаша” (скорочено)

 

На початок сторінки