Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№6 (68)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

П'ятидесятниця - свято єдності Церкви

Святі рівноапостольні Костянтин і Олена

Сповідь

Про хвороби тілесні, душевні і духовні

Храм - символ неба і землі

Неупиваєма чаша

Схід чи Захід

Квітник духовний

Феофан Прокопович - загадкова особистість церковної історії

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Добрі справи

Дитяча сторінка
Світле щастя

Легенда про великого інквізитора

Питання і відповіді з листування в Інтернеті

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО ІНКВІЗИТОРА

Уривок з роману Ф.М. Достоєвського "Брати Карамазови"

В романі Достоєвського "Брати Карамазови" цю "Притчу про великого інквізитора" розповідає Іван Карамазов брату Олексію. Викликана до життя великим художником і провидцем Федором Михайловичем Достоєвським, вона вартує багатьох історичних і філософських праць. Тому що в "Великому інквізиторі" - принципова суть і зміст історичного процесу земного людства. У монолозі великого інквізитора розкриваються такі глибини багатомірного людського духу і такі безодні його, що відчуваєш себе в стані запаморочливого польоту над простором самої історії.

Іван Карамазов розповідає легенду, про те, як Господь зійшов на землю в часи інквізиції, був схоплений і поміщений в темницю. І ось до нього приходить сам великий інквізитор

...В глибокій темряві зненацька відчиняються важкі залізні двері в'язниці, і сам старий великий інквізитор з світильником в руці неквапно заходить в приміщення. Сам, без супроводу, двері за ним негайно засуваються. Він зупиняється при вході і довго, хвилину чи дві, вдивляється в лице Його. Врешті тихо підходить, ставить світильник на стіл і говорить Йому:

- Це ти? Ти? - Та, не дістаючи відповіді, поспіхом додає: - Не відповідай, мовчи. Та й що б ти міг сказати? Я знаю все, що ти скажеш. Та ти і права не маєш щось додати до сказаного тобою колись. Навіщо ж ти прийшов нам заважати? А що ти таки прийшов нам заважати, і сам це знаєш. А чи знаєш, що буде завтра? Я не знаю, хто ти, і знати не хочу: чи це ти, чи тільки подоба його, та завтра ж я засуджу і спалю тебе на вогнищі, як найлютішого з єретиків, і той же народ, який сьогодні цілував твої ноги, завтра ж, варто тільки кивнути мені пальцем, кинеться підгортати жарини до твого вогнища, знаєш ти це? Ти, напевно, це знаєш, - додав він у проникливій задумі, ні на мить не відриваючи погляду від свого бранця...

- Чи маєш ти право сповістити нам хоч одну з таємниць того світу, з якого ти прийшов?.. Ні, не маєш, щоб не додати до того, що вже було колись сказано, і щоб цим не забрати в людей свободи, за яку ти так стояв, коли був на землі. Все, що ти знову сповістиш, зазіхне на свободу віри людей, тому що сприйметься як чудо, а свобода їхньої віри тобі була дорожчою за все ще тоді, півтори тисячі років тому. Чи не ти так часто стверджував тоді: - Хочу бачити вас вільними. - Ось тепер ти побачив цих "вільних" людей, - раптом додає старий з цинічною усмішкою. - Так, ця спроба нам дорого коштувала, - продовжує він, суворо дивлячись на нього, - але ми завершили нарешті цю справу в ім'я твоє.

П'ятнадцять сторіч мучилися ми з цією свободою, та тепер з цим покінчено безповоротно, навічно. Ти не віриш, що навічно? Ти дивишся на мене приязно і не удостоюєш навіть обурення? Та знай, що тепер і саме сьогодні ці люди впевнені більше ніж будь-коли в цілковитій свободі, а між іншим самі ж вони принесли нам свободу свою і покірно поклали її до ніг наших. І це зробили ми, чи цього ти бажав, такої свободи?...

- Тому що тільки тепер (він говорить про часи інквізиції - ред.) стало можливим помислити вперше про щастя людей. Людина була устроєна бунтівником; хіба бунтівники можуть бути щасливими? Тебе попереджали, - говорить він Йому, - тобі не бракувало наших пропозицій і вказівок, але ти не послухав, ти відкинув наш варіант, за яким можна було зробити людей щасливими, але, на щастя, відходячи, ти передав справу. Ти обіцяв, ти ствердив своїм словом, ти надав право зв'язувати і розв'язувати, і вже, звичайно, не можеш навіть подумати забрати це право тепер. Скористалися цим правом і ми. Навіщо ж ти прийшов нам заважати?...

ТРИ СПОКУСИ

- Страшний і розумний дух, дух самозречення і небуття, - продовжує старий, - великий дух говорив з тобою в пустелі, і нам передано в книгах, що він ніби-то "спокушав" тебе. Чи не так? І чи можна було сказати хоч що-небудь достовірніше того, що він сповістив тобі в трьох питаннях, і які ти відкинув, і які в книгах названо "спокусами"? А між іншим, якщо коли-небудь на землі пролунало справжнє громове чудо, то це в той день, в день цих трьох спокус. Саме в проголошенні цих трьох питань і полягало чудо. Якщо припустити лише для спроби і для прикладу, що три ці питання жахливого духа безслідно щезли з книг і що їх потрібно відновити, знову придумати і сформулювати, щоб занести знову в книги, і для цього зібрати всіх мудреців земних - правителів, первосвящеників, вчених, філософів, поетів, і дати їм завдання: придумайте, сформулюйте три питання, та такі, які б, мало того, що відповідали б розмаху події, але і виражали б зверх того, в трьох словах, в трьох тільки фразах людських, всю майбутню історію світу і людства, - то чи допускаєш ти, що вся премудрість землі, разом взята, змогла б придумати хоч що-небудь подібне по силі і по глибині тим трьом питанням, що дійсно були запропоновані тобі тоді могутнім і розумним духом в пустелі? Вже по самих цих питаннях, лише по чудесній появі їх, можна зрозуміти, що маєш справу не з людським плинним розумом, а з віковічним і абсолютним. Тому що в цих трьох питаннях як би поєднана в одне ціле і передбачена вся подальша історія людська в трьох ликах, в якій поєднуються всі нерозв'язні історичні протиріччя людської природи по всій землі. Тоді це було не так очевидно, тому що майбутнє було невідомим, але тепер, коли пройшло п'ятнадцять сторіч, ми бачимо, що все цими трьома питаннями точно вгадане і передбачене і настільки справдилося, що додати щось більше або відняти не можна.

СПОКУСА ПЕРША

Вирішуй же сам, хто був правий: ти чи той, який тоді запитував тебе? Пригадай перше питання; хоч і не буквально, але зміст його такий: - Ти хочеш іти в мир і йдеш з голими руками, з якоюсь обітницею свободи, яку вони, в простоті своїй і у вродженій сваволі своїй, не можуть і осмислити, якої вони бояться і лякаються, - тому що нічого і ніколи не було для людини і для людської спільноти більш нестерпнішим, ніж свобода! А чи бачиш каміння в цій голій розпеченій пустелі? Перетвори їх в печені хлібини, і за тобою побіжить все людство, як стадо, вдячне і покірне, хоча і вічно тремтяче: що ти забереш руку свою і припиняться їм хліба твої. Але ти не захотів позбавити людину свободи і відхилив пропозицію, тому що яка ж свобода, розсудив ти, якщо слухняність куплена хлібами? Ти відповів, що людина жива не одним хлібом, але чи знаєш, що в ім'я цього самого хліба земного і повстане на тебе дух землі і боротиметься з тобою і переможе тебе і всі підуть за ним, вигукуючи:

-Хто ще подібний звірю цьому, він дав нам вогонь з небес! Чи знаєш ти, що пройдуть віки, і людство проголосить вустами своєї премудрості і науки, що злочину не існує, а, значить, немає і гріха, а є лише тільки голодні. - Нагодуй, а тоді і вимагай від них чеснот! - ось що напишуть на прапорі, який піднімуть проти тебе і яким зруйнують храм твій. На місці храму твого зведеться будівля, зведеться знову страшна Вавілонська вежа, і хоча і ця не добудується, як і попередня, але все-таки ти б міг уникнути цієї нової вежі і на тисячу років скоротити страждання людей, тому що до нас же знову прийдуть вони, промучившись тисячу років зі своєю вежею! Вони тоді знайдуть нас знову під землею, в катакомбах, скритих (тому що ми будемо гнані і мучимі), знайдуть нас і проситимуть нас:

- Нагодуйте нас, тому що ті, що обіцяли нам вогонь з небес, його не дали. -І тоді ми вже і добудуємо їхню вежу, тому що добудує той, хто нагодує, а нагодуємо лише ми, в ім'я твоє, і збрешемо, що в ім'я твоє. Так, ніколи, ніколи без нас вони не нагодують себе! Ніяка наука не дасть їм хліба, доки вони будуть залишатися вільними, але скінчиться тим, що вони принесуть свою свободу до ніг наших і скажуть нам: - Краще візьміть нас в неволю, але нагодуйте нас. - Зрозуміють, нарешті, самі, що свобода і хліб земний вдосталь для всякого разом немислимі, тому що ніколи, ніколи не зуміють вони розділити їх між собою! Переконаються також, що не зможуть бути ніколи і вільними, тому що малосилі, порочні, нікчемні і бунтівники. Ти обіцяв їм хліб небесний, але повторюю знову, чи може він зрівнятися в очах слабкого, вічно порочного і вічно невдячного людського племені з земним? І якщо за тобою в ім'я небесного підуть тисячі і десятки тисяч, то що станеться з мільйонами і з десятками тисяч мільйонів істот, які не в силі будуть зневажити хлібом земним заради небесного? Чи тобі дорогі тільки десятки тисяч великих і сильних, у а інші мільйони, численні, як пісок морський, слабких, але люблячих тебе, повинні лише послужити матеріалом для великих і сильних? Ні, нам дорогі і слабкі. Вони порочні і бунтівники, але під кінець вони-то стануть і покірними. Вони будуть милуватися нами і будуть вважати нас за богів за те, що ми, ставши на чолі їх, погодилися перекласти на себе свободу і панувати над ними - так нестерпно їм стане під кінець бути вільними! Але ми скажемо, що покірні тобі і пануємо в ім'я твоє. Ми їх обдуримо знову, тому що тебе ми вже не пустимо до себе. В обмані цьому і буде полягати наше страждання, тому що ми змушені будемо брехати. Ось що означало це перше питання в пустелі, і ось що ти відкинув в ім'я свободи, яку поставив понад усе. А, між іншим, в питанні цьому схована велика таємниця світу цього. Прийнявши пропозицію "хлібів", ти б відповів на спільну і віковічну тугу людську, як одної особи, так і цілого людства разом - це: - Перед ким схилити голову? - Не існує тривоги більшої, неперервної і лютішої для людини, як ставши вільним, швидше знайти того, перед ким можна схилити голову. Так шукає людина вклонитися авторитету визнаному, незаперечному, настільки незаперечному, щоб всі люди разом погодилися на спільне перед ним поклоніння. Тому що клопіт цих жалюгідних створінь полягає не тільки в тому, щоб знайти того, перед ким мені чи іншому схилитися, але щоб знайти такого, щоб і всі увірували в нього і схилилися перед ним, і щоб неодмінно всі разом. Ось ця потреба спільного поклоніння і є найголовнішою мукою, як кожної людини окремо, так і цілого людства, споконвіку. За ідею спільного поклоніння вони винищували один одного мечем. Вони видумували богів. І волали один до одного: - Покиньте ваших богів і прийдіть уклонитися нашим, бо буде смерть вам і богам вашим! - І так буде до кінця світу, навіть і тоді, коли зникнуть в світі і боги: тоді впадуть на коліна перед ідолами. Ти знав, ти не міг не знати цю основну таємницю природи людської, але ти відкинув єдине абсолютне знамено, яке пропонувалося тобі для того, щоб змусити всіх схилитися перед тобою незаперечно, - знамено хліба земного, і яке відкинув в ім'я свободи і хліба небесного. Поглянь же, що зробив ти далі. І все знову в ім'я свободи! Говорю тобі, що немає в людини клопоту болючішого, як знайти того, кому б передати швидше той дар свободи, з яким ця нещаслива істота народжується. Та опановує свободою людей лише той, хто заспокоїть їхню совість. З "хлібами" тобі давалося справжнє знамено: даси хліб, і людина схилить голову, тому що нічого нема достовірнішого за хліб, але якщо в той же час хтось опанує її совістю окрім тебе - то, тоді вона навіть покине хліб твій і піде за тим, хто знадить совість її. В цьому ти був правий.

(Далі буде)

 

 

"Легенда про великого інквізитора" -
вершина творчості Достоєвського

"Легенда про великого інквізитора" - вершина творчості Достоєвського. У ній вирішується основна тема, тема про свободу людського духу. Вона в "Легенді" прикрита. Ця легенда - небувала по силі хвала Ісусу Христу - в романі вкладається в уста атеїста Івана Карамазова. Легенда - загадка. Не цілком ясно на чиєму боці оповідач легенди, на чиєму боці сам автор. Багато чого надано розгадати людській свободі. Та легенда про свободу і повинна бути звернена до свободи. Світло займається в пітьмі. В душі атеїста, що бунтує, Івана Карамазова зароджується хвала Ісусу Христу. Доля людини неминуче спрямовує її або до великого інквізитора, або до Ісуса Христа. Необхідно вибрати. Третього не дано.

Третє є лише перехідний стан, невиявленість останньої межі. Сваволя веде до втрати і заперечення свободи духу в прихильників великого інквізитора. І свободу можна знайти лише у Христі. Незвичний художній прийом, до якого вдається Достоєвський. Ісус Христос впродовж монологу увесь час мовчить. Позитивна релігійна ідея не знаходить собі вираження в слові. Істина про свободу невимовна. Вимовляється легко лише ідея про примус. Істина свободи розкривається лише в протилежності ідеї великого інквізитора, вона яскраво світиться через заперечення її великим інквізитором. Ця прикритість Ісуса Христа і Його Істини діє особливо сильно. Аргументує, переконує великий інквізитор. У нього могутня логіка, сильна воля, спрямована на здійснення визначеного плану. Та сумирність Ісуса Христа, Його лагідне мовчання, переконує і надихає сильніше, ніж вся міць аргументації великого інквізитора.

В "Легенді" протистоять віч-на-віч свобода і примус, віра в Сенс життя і сумнів. Божественна любов і безбожне співчуття до людей, Христос і антихрист. Великий інквізитор - аскет, він не прагне ніяких матеріальних благ. Це - людина ідеї. У нього є таємниця. Таємниця ця - невіра в Бога, невіра в Буття світу, в ім'я Якого варто людям страждати. Втративши віру сам, великий інквізитор відчув, що величезна маса людей не в силі понести тягар свободи, сповіщеної Ісусом Христом. Шлях свободи важкий, мученицький, трагічний шлях. Він потребує героїзму. Він непосильний такій нікчемній, жалюгідній істоті, як людина. Великий інквізитор не вірить у Бога, не вірить також і в людину. Адже це дві сторони однієї і тієї ж віри. Втративши віру в Бога, не можна вже вірити в досконалість людини. Християнство потребує не тільки віри в Бога, але і віри в людину. Християнство є релігія Боголюдства. Великий інквізитор насамперед заперечує ідею Боголюдства, взаємності і поєднання Божого і людського принципу в свободі.

Людина не витримує випробовувань її духовних сил, її духовної свободи, її покликання до Царства Божого. Випробовування її сил - це вираження великої поваги до людини, визнання її вищої духовної природи. Від людини багато вимагається, тому що покликання її високе. Але людина відрікається від християнської свободи, від розпізнання добра і зла. - Для чого пізнавати це бісове добро і зло, коли це так важко? - Людина не може винести страждань своїх і чужих, а без страждань неможлива свобода, неможливе розпізнання добра і зла. Людина стоїть перед дилемою - свобода з муками подвижника або щастя без свободи. І величезна більшість людей йде другим шляхом. Перший шлях є шлях небагатьох.

Людина відмовляється від величних ідей Бога, від безсмертя і свободи, і нею опановує оманлива, безбожна любов до людей, оманливе співчуття, прагнення суспільного комфорту на землі без Бога. Великий інквізитор повстав проти Бога в ім'я людини, в ім'я самої нікчемної людини, тієї людини, в яку він так само не вірить, як і в Бога. І це особливо важливе. Тому що повністю віддають себе справі влаштування земного добробуту людей ті, які не вірять, що людина має вище призначення - божественне життя. Бунтівний і самообмежений, егоїстичний розум намагається створити світовий лад досконалішим за створений Богом. Буття, створене Богом, повне страждань. Бог довірив людині заповітний скарб - свободу і відповідальність. Для лінивої людини це нестерпний тягар, тому і намагається вона створити суспільний лад, в якому не буде страждань і відповідальності, але не буде і свободи. Свобода людського духу не сумісна з земним щастям людей. Свобода - аристократична, вона існує для тих, хто обрав її. І великий інквізитор обвинувачує Ісуса Христа в тому, що обдарувавши людей непосильною свободою, Він вчинив, ніби не люблячи їх. З любові до людей потрібно було позбавити їх свободи. Для щастя людей необхідно заспокоїти їхню совість, пропонує великий інквізитор, тобто забрати в них свободу вибору. Великий інквізитор турбується про тих багатьох, незліченних, як пісок морський, що не можуть витримати випробовування свободою. Великий інквізитор запевняє, що "людина шукає не стільки Бога, скільки чудес" Цими словами висловлена принизлива думка великого інквізитора про людську природу, невіра в людину, яку створив Бог. Віра в Бога - ознака гордості духу, невіра - ница ознака духу. Іван Карамазов розуміє запаморочливу висоту ідеї Бога. - Це диво, що така думка - думка про необхідність Бога - могла поселитися в голові такої дикої і лютої тварини, як людина, настільки ця думка свята, настільки зворушлива, настільки премудра і настільки удостоює честі людини". Якщо існує вища природа людини, покликання до вищої цілі, то існує і Бог, тобто віра в Бога.

Микола Бердяєв
"Світогляд Достоєвського"
(1858 - 1940)


 

На початок сторінки

microsoft helpline number uk