Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№5 (67)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Неупиваєма чаша

Як збуваються заповітні мрії

Сповідь

Чи є УПЦ "п'ятою колоною"?

Сили небесні і сили людські

Виховання дітей

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Воскресіння Христове

Магніт серця

Дитяча сторінка
Втеча в Єгипет

Святі рівноапостольні просвітителі словенські Кирило і Мефодій

"И открылось мое сердечко..."

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

МАГНІТ СЕРЦЯ

Вже забувається війна, що 11 років тому тривала на Галичині, між православними і греко-католиками. Розлючений, фанатичний народ виганяв православних священиків і їх прихильників з церков. Побої, прокляття, лайка, зганьблення святинь - гіркий результат тих далеких днів.

Довгих 9 місяців православні віруючі нашого міста стояли на сонці, під дощем, снігом і вітрами на площі перед місцевим виконкомом, тут же служили молебні. Отець Володимир Ільницький, вигнаний за те, що не став клятвопорушником, а залишився вірним істинній вірі, - мужньо ведучи за собою людей, не проповідуючи при цьому ні ненависті між людьми різних конфесій, ні помсти.

Рано ставши вдівцем, виховуючи трьох діток і доглядаючи стару матір, він залишився православним священиком. Першим вказав на Почаївську Лавру: тут, в Бориславі, з натхненням розповідав про свою батьківщину, про святі місця, запрошуючи людей відвідати Лавру, вклонитися мощам преподобного Іова, випити святої води, прикластися до чудотворної ікони Почаївської. Він утримав, вистраждав і укріпив в нашому місті старослов'янські чудесні наспіви, читання Святого Письма на мові, не зганьбленій говіркою, прокляттям, заздрістю. Чудово, що є людина, яка зуміла зберегти вічні православні традиції в нашій стороні.

Пройшовши випробовування на витримку і стійкість, вдалось таки о. Володимиру добитися приміщення для майбутнього храму. Цією будівлею стала напівзруйнована, занехаяна старовинна лютеранська кірха на околиці міста.

Дружно взялися всі - від малого до великого: вимели сміття, відремонтували, добудували православні куполи, встановили хрест, поставили тимчасовий, але з любов'ю зроблений іконостас, прикрасили храм килимами, вишивками, квітами... І ось великий і величний, світлий храм прийняв в свої обійми вірних парафіян.

Хор - найулюбленіше дитя о. Володимира, зазвучав урочисто і заклично. Люди, дякуючи, щиро і благоговійно молилися Богу, воздаючи хвалу.

Тепер в храм, вже намолений і благодатний, приходить на службу до 500 парафіян. Отець Володимир - наш мудрий, добрий настоятель - нікого не залишає без уваги: дітей завжди приголубить і поцілує, людей старшого віку вміє втішити і підбадьорити, молодь любить з ним порадитися, а люди середнього віку тягнуться до нього, прислухаються до проникливих, повчальних проповідей. Виходячи з храму почуваєш себе оновленим, очищеним, переповненим вдячністю до Бога і оточуючих.

Моя знайома довго не звертала уваги на мої прохання відвідати наш храм, послухати о. Володимира, сповідатися і причаститися Святих Тайн. Але одного дня, по волі Господній, вона пішла зі мною до церкви. Переступила поріг храму з цікавості, трималася осторонь, переминаючись з ноги на ногу, потирала поперек, що почав боліти з незвички. Та ось вийшов о. Володимир на проповідь, обвів усіх ласкавим поглядом. Я заслухалась. Хтось взяв мене за лікоть. Дивлюся, а в моєї знайомої течуть сльози, дрижить підборіддя, шмигає ніс. Вона шепоче мені: “Боже! Звідки цей священик знає про мене, адже це все, все про мене! Яка ж я гидка, і низька...” Вона ридала, але не вибігла з церкви, дивуючись, що навколо повно людей, які також плакали. Після сповіді і Причастя вираз обличчя моєї знайомої змінився: очі сяяли добротою і ніжністю. По дорозі додому мовчала. Я не заважала.

Ввечері дізнаюся, що вона поїхала автомашиною з друзями в м. Східницю і потрапила в аварію. Чудом залишилася живою, але обличчя і тіло були чорні від травм. Переломів і струсу мозку, на подив лікарів, в неї не виявили. А на ранок з'явилися перші в її житті рядки:

Остановилась Божьей милостью
я на краю.
И вдруг увидела -
на чем стою!!!...
Узнала:
Как сжимается
вокруг петля,
И от нее избавит лишь
Любовь Твоя!
Что ночь черна -
за тьмой не видно дня!
Прошу:
- О, Господи!
Огнем спаси меня!
И пусть останется дымящая
в жару зола,
И пусть исчезнет та - незрячая,
какой была!
Ты окропи живой водицею!
Тебя приняв,
Я возрожуся Феникс-птицею,
из пепла встав.

Хіба не диво? Ближнім вона твердила, що її врятувало перше Причастя. Тепер моя знайома не пропускає жодної Літургії, змінилася, пише вірші, посвячуючи їх тільки Богу. По милості Божій, о. Володимир став її духовним отцем. І всі ми щасливі, що врятована ще одна душа; молимо Бога, щоб просвітив і напоумив всіх, хто заблукав.

Над нами, православними, деколи насміхаються, приставляючи палець до голови, що ми ходимо на край міста і молимося “руському Богу”, ніби Бог має національність. Але ми вчимося мужності в о. Володимира, який ніколи не рахувався з відстанями, добираючись до своєї парафії. Він - найкращий священик і людина. Ми вдячні Богу за нього.

Хай Бог береже його і всіх нас, і щедро посилає Свою милість.

Ольга Антонова,
м. Борислав, Львівська обл.

 

На початок сторінки