Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№5 (67)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Неупиваєма чаша

Як збуваються заповітні мрії

Сповідь

Чи є УПЦ "п'ятою колоною"?

Сили небесні і сили людські

Виховання дітей

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Воскресіння Христове

Магніт серця

Дитяча сторінка
Втеча в Єгипет

Святі рівноапостольні просвітителі словенські Кирило і Мефодій

"И открылось мое сердечко..."

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

ЯК ЗБУВАЮТЬСЯ ЗАПОВІТНІ МРІЇ

Професор Свято-Тихонівського Богословського інституту,
диякон Андрій Кураєв, відомий проповідник-місіонер.

Я відношу себе до людей, яким найпотрібніші аргументи приходять після розмови. Таких називають “мудрецями навздогін, на сходах”.

Нещодавно до мене на вулиці підійшов радіокореспондент і запитав:

- Про що Ви мріяли в дитинстві?

Відразу, в ту ж мить, я мало зміг сказати. Минула хвилина, поки я зібрався з думками.

Отже - про що ж я мріяв в дитинстві?

В ранньому дитинстві - про комунізм. Комунізм в моїй уяві мав вигляд великого магазину з іграшками, куди можна зайти і взяти будь-яку гру - без грошей і без батьківських пояснень, чому вони не можуть дозволити дорогу покупку.

Я сказав це кореспонденту, і він запитав:

- Чи збулася Ваша дитяча мрія?

Так, збулася! Але помінялися мої потреби: олов'яні солдатики мене вже більше не цікавили. Але стосовно потреб на сьогодні - моя “комуністична” мрія збулася.

Все, що мені потрібно, я отримую. Моя рідна Православна Церква, як в тій мрії мого дитинства, пропонує мені надзвичайні дарунки: дарунок молитви, дарунок любові, дарунок цнотливості. Бог - даром дає їх тобі. Лише будь готовий прийняти.

Але тут чекає на нас цілковита несподіванка. Людина, не вміє, не готова прийняти дари. Мова не про те, що вона не вміє дякувати (а дар потребує відповіді) - це всі ми дуже добре знаємо. Але ми навіть не вміємо прийняти дар. Виявляється, що дар Божий для нас непомірно великий.

Християнський письменник і богослов п'ятого століття блаженний Августин признавався в своїй “Сповіді”, що в юності він просив у Бога дарунок цнотливості і довго не міг його одержати. І лише пізніше зрозумів, що щоразу, як тільки вуста вимовляли: “Господи, дай мені дар цнотливості”, серце шепотіло: “Але тільки не зараз”.

Ми просимо у Бога дарів – але чи розуміємо ми, що значить їх прийняти? Ми просимо у Бога любові. Але любити іншого - значить впустити його в своє життя, в своє серце, стати беззахисним перед ним; значить - бути готовим прийняти в себе, як свої власні, не тільки його радість, але і біль.

Коротше, любити – значить вийти із свого затишного усамітнення, відчинити себе протягам, розкрити себе перед непередбачуваністю волі іншої людини. Любити іншого - значить забути себе. Так мати любить малятко. Чи готові ми до такої любові? Якщо ні - то ми просимо у Бога того, чого, насправді, не хочемо прийняти.

Один православний вчитель духовності попереджав:

- Чи знаєш ти, чого просиш, коли просиш Бога дати тобі смиренність? Ти просиш наруги. Я молюся: “Серце чисто созижди в мені, Боже” - але голос серця перечить мені: “Чи дійсно ти хочеш цього? А якщо виявиться, що ти не зможеш знайти чистоти, не зазнавши скорбот і болю, - ти погодишся з рук Божих, зі смиренням, прийняти хворобу, яка вціломудрить тебе?” І в мене немає позитивної відповіді...

Один з законів духовного життя: Бог не може дати людині нічого меншого, ніж Він Сам. В дитячий будинок прийшла людина, яка хоче усиновити дитину. Ця людина може подарувати малому радість синівства, дарує йому саму себе. А дитина просить лише дати копієчку на морозиво... Бог знайшов нас - через Голгофу, прийшовши туди, де опинилися і ми.

“Він приходить у душі, що кличуть Його, в глибини пекла серцевого”, - говорить преподобний Макарій Єгипетський. Ісус Христос прийшов, щоб відігнати від нас смерть і подарувати нам життя. А ми, як та дитина, просимо - морозиво... Трішки більше зарплати, трішки більше здоров'я, трішки менше ворогів...

Дар Бога - це те, чого в мене немає, те, чого я не можу заробити власним зусиллям. Це - не моє. Та те, що не являється моїм, може, увійшовши ззовні в моє життя, неабияк потіснити і перемінити його.

Цих перемін і боїться людина. Здалека вона поглядає на Церкву, може бути, навіть гарно відзивається про неї - але боїться сама наблизитися до Бога. Відчуває: можна стати членом партії - і не змінити свого життя; можна стати прихильником будь-якої філософії - і не змінити своєї душі. Але християнином без змін стати неможливо. Бог приносить нам дар перемін.

Тому і виходить так: я живу в Церкві, але Церква тільки трішки живе в мені, тому що мало місця я залишаю запропонованим мені Дарам Бога. Тобто, якщо я живу - я живу з Богом в Церкві, але якщо я мало живу в Бозі - значить багато втрачаю, ніби вмираю душею...

Помісти людину в найкращу лікарню, з сучасною технікою і ліками, де мудрі і ніжні лікарі - але якщо хворий буде лікаря, який прийшов до нього, щоразу бити по руках, важко йому буде зцілитися.

Важко досягається готовність прийняти дар. Але не впадайте у відчай. В наших серцях постійно звучить голос Цілителя наших душ.

“Сьогодні взяв Я за свідків проти вас небо і землю, - життя та смерть дав Я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти і насіння твоє” (Втор. 30, 19). Дари чекають на нас. Тільки б зважитися бути обдарованими.

Поки ми в житті - навіть ”на сходах” ніколи не пізно обдуматися. Але за порогом життя вже немає таких “сходинок”. Там подібна “мудрість” – запізніла.

Диякон Андрій Кураєв,
Газета “SOS”, №1, 2000

 

На початок сторінки