Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№5 (67)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Неупиваєма чаша

Як збуваються заповітні мрії

Сповідь

Чи є УПЦ "п'ятою колоною"?

Сили небесні і сили людські

Виховання дітей

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Воскресіння Христове

Магніт серця

Дитяча сторінка
Втеча в Єгипет

Святі рівноапостольні просвітителі словенські Кирило і Мефодій

"И открылось мое сердечко..."

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

НЕУПИВАЄМА ЧАША

18 травня Православна Церква вшановує святу чудотворну ікону Божої Матері “Неупиваємая Чаша”. Ця ікона прославилась багатьма чудесами. Найчастіше до неї звертаються з проханням про зцілення від недуга пияцтва.
Письменник Іван Шмельов (1873-1950) написав повість “Неупиваємая чаша”, ця повість цікава не лише історією написання святої ікони, а й показує яким повинен бути церковний живописець - побожний, смиренний, незлобивий. Радимо прочитати, по можливості, цей твір повністю.
Іван Шмельов був православним письменником і його “Старий Валаам”, “Богомолля”, “Літо Господнє” та й інші повісті і оповідання дають нам можливість познайомитись з устроєм православної сім'ї в дореволюційні часи.

В соковитій траві лежить оброслий оксамитовою пліснявою валун-камінь, на котрому ледве розбереш викарбувані знаки. Тут лежить прах колишнього кріпосного чоловіка Іллі Шаронова...

В Ляпуновці церква в ім'я Іллі Пророка, належить до неї три села, а на престольний празник бувають навіть з Вишата-Темного, верст за п'ятнадцять. Тоді приходить і столітній диякон Каплюга, що проживає у Високо-Владичному жіночому монастирі. Від нього і знають про старовину. Добре пам'ятав диякон, як розписував церкву живописний майстер, дворовий кріпосний чоловік Ілюшка.

- Навчався в чужих краях... я його і грамоти навчив.

Багато оповідок ходить про Ляпуновку. А цілком правдиво лише те, що розповідає Каплюга. Сам читав, що записано було самим Іллею Шароновим тонким гарним почерком в “італійський зошит паперу”. Зошит цей передав диякону сам Ілля напередодні смерті.

- Так і сказав: “Онисич... ти мене грамоти навчив... ось тобі моя грамота...”

Беріг диякон той зошит, а як стали переносити “Неупиваєму Чашу” з трапезної палати в собор, збентежився духом і передав записане матінці настоятельці.

Архієрей знав про це і звелів:

- Бережіть для повчання в майбутньому, не розголошуйте в теперішньому, щоб не спокусились. Тисячі шляхів Господньої благодаті, а народ прагне радості...

Мудрий, вчений був той архієрей і добре знав нудьгу серця людського.

Ось що було в тому зошиті.

*     *     *

Ілля був єдиним сином кріпосного дворового чоловіка, маляра Терешки, майстерного в ділі. Матері він не знав: померла вона до року його життя. Прийняла його тітка, убога скотарка Агафія Коса, і жив він серед телят без усякого нагляду, - під “Божим оком”. Топтали його свині, штовхали телята; якось бик зачепив за сорочку рогом і кинув у кропиву, але Господь оберігав. З дитячих років Ілля став допомагати батькові: розтирав фарби і навіть наводив свиль горіхову на фанерах.

Коли підріс, взяв його старий пан в покої - подавати і запалювати люльки. Звали люди того пана Жеребцем. Був він високий, товстий і похотливий; усі гарні дівчата побували в його покоях. Тяжко і соромно було дивитись Іллі на такі діла, але через свій обов'язок перебував він при панові невідлучно.

*     *     *

Було тоді Іллі дванадцять років.

Якось влітку поїхав пан подивитись на млин на річці Проточці - прорвало її повінню. Рідко вибирався він з дому, а Ілля усе мріяв, як би сходити в монастир помолитись, чекав випадку. І ось, не сказавши нікому, в соромі і скорботі, побіг він на Вишата-Темне, у Високо-Владичний монастир: чув часто від людей, що дістають там розраду.

Після Служби залишився він в храмі один і став молитись до прикрашеної стрічками золотої ікони. Якої - не знав. І ось підійшла до нього старенька черниця і запитала ласкаво:

- Яке у тебе горе, хлопчику?

Ілля заплакав і розповів про своє горе. Тоді взяла його черниця за руку і наказала молитись так: “Захисти-оборони, Пречиста!” І сама стала молитись поряд.

- А тепер йди з Богом. З'їж проскурку, і укріпишся.

Дала з мішочка проскурку, перехрестила і вивела з церкви. І легко стало у Іллі на серці.

Всю дорогу - п'ятнадцять верст - сосновим лісом весело пройшов він, збираючи чорниці, і пісні співаючи... Вже близько від млину вискочила з кущів Любка Крива, котрій проткнув пан око, вишпинюючи її з-під сходів, куди вона від нього заховалась, схопила Іллю за шию:

-Іллюшечка, милий, гарнесенький! Втопився наш Жеребець проклятущий на млині, не зі своєї волі!

Втішився Ілля у серці своєму і не сказав нікому про свою молитву. І все своє недовге життя творив у тяжку хвилину цю молитву.

*     *     *

Став господарювати молодий пан.

Знову пристав Ілля до батьківської справи: розписував на альтанках букети і голячків зі стрілами - амурчиків. Не гірше за батька працював.

Добрий був молодий пан, не любив бити, а сказав:

- Треба вас, дурнів, всіх грамоти навчати: навчання - світло!

Вивчився Ілля у Каплюги, молодого диякона, гарно читати Псалтир і цивільної грамоти: і писати і рахувати навчився відмінно.

Минуло тої осені Іллі шістнадцять років.

*     *     *

Стала весна, і в монастирі почали оновлювати собор. Приїхала до пана з поклонами обительська мати-казначея, - їздила околицями, - чи не відпустить для малярної роботи чистої умілого майстра, Шаронова Терешку? Охоче відпустив пан: святе діло.

Прагнуло серце Іллі до монастирського життя: тиша приваблювала. Гарним був і передзвін церковний: приїжджав навчати дзвонарству знаменитий звонар Іван Куня і навчив сліпу сестру Кикилію. Вміла вона виблаговістити на підзвоні - “Світе тихий.”

Вже збирався батько рушати в монастир на роботу, як найшла на Іллю сміливість. Запримітив він - пішов пан раненько на ставки годувати лебедів. Підійшов Ілля кущами, став вичікувати зручної миті.

Веселий стояв пан на бережку, біля кам'яного причалу, де різьблені, Іллею пофарбовані човни для прогулянок. Вибрався Ілля на стежинку і здалеку впав на коліна. Сказав:

- Відпустіть, пане, з батьком... попрацювати на монастир!

- Та йди, - сказав пан.

*     *     *

Радісно трудився в монастирі Ілля. Ще більше полюбив, благотворну тишу, тихий гомін і святі на стінах зображення. Зрозумів серцем, що може бути в житті радість. Багато горя і сліз бачив і відчув на собі Ілля; а тут ніхто не сказав йому поганого слова.

Розписували собор наново живописні майстри-в'язниківці, знавці уставного ликописання. Сподобався Ілля головному в артілі, старому Арефію, красою і тихою вдачею, приглядівся, як працює Ілля маленьким пензлем і креслить вуглем, і здивувався:

- Ну братчики! Ну голубчики! Та де ж він навчився?!

І показував радісно і загрунтовку, і як виводити контур, і як вимірювати лики. Вигукував радісно:

- Та ви на чудо Боже подивіться, та він не гірше за мене усе знає!

Дивувався старий Арефій: лишень покажеш, а Іллі ніби вже відомо.

Попрацював з місяць Ілля - доручив йому Арефій писати малі лики, а на великих одіяння. Вчив уставно:

- Святому охри не належить. Ні кіноварі, ні охри в борідку не припускай, немає рудих. Один Іуда рудий!

Вивчився Ілля зіницю писати, хреститься Арефій від радості:

- Ви ж подивіться, та який же золотий палець! Та це ж другий Рубльов буде. Перлину у гною віднайшов!...

Підходили черниці, похитували клобуками:

- Благодать Божа на ньому...

Знітився Ілля від похвали:

- Мені зовсім не складно це писати, лише радісно.

Розчулився Арефій до сліз і відкрив йому, першому, великий секрет - кіноварі, що не вигорає:

- Яєчко-то бери свіжесеньке, з-під курочки прямо. А як розтирати з кіноваррю будеш, щоб суха погода була... ні хмариночки! Небо, щоб як Боже очко. Ані краплиночки водиці - борони Боже! та не дихай на фарбочку, ротик обв'яжи. Та в думці, голубчику, молитву, молитвочку шепочи: “Красуйся ликуй і радуйся, Єрусалиме!”

Стояла в монастирському саду сторожка. Тут і жили живописні майстри, а обідати ходили в трапезну палату.

В перші дні роботи вийшов Ілля з сторожки, як сонце сходило. Так гарно було, що заплакав Ілля від радості. Став на коліна в траві і помолився по-ранішньому, як знав. А коли закінчив молитву, почув тихий голос: “Ілля!” І побачив біле видіння, як мильна піна. Одну мить було йому це видіння, але узрів він очі, що дивились на нього... Зі страху припав до трави і лежав довго.

Увесь той день Ілля ходив, як у сні, і боявся, і тішився, що було йому видіння: чув, як читали монахині в трапезній житія, що бувають видіння перед смертю і на послушання.

З цього ранку постановив Ілля у серці своєму - служити Богу. Тільки не розумів - як.

Завершувались живописні роботи. Настав день прощання: Арефій з майстрами йшов на Муром, а Ілля з батьком повертався в Ляпуновку. На прощання Арефій сказав:

- Плавати б тобі, Ілля, великим морем!

І розійшлись. І ніколи більше не бачились.

*     *     *

Восени повернувся пан і життя пішло старим руслом. Зробили з Іллі лакея і став він прислужувати при столі. Циганки, дівки, розваги... Вдень Ілля виконував свої лакейські обов'язки, а ночами трудився - писав ікони...

Якось пішов Ілля в свою комірку, при лакейській, під сходами. Тільки но почав дописувати іконку, - відчинились двері, і питає пан:

- А це що таке, вогонь світиться?!

Тоді зі страху признався Ілля в слабкості своїй: сказав, що лише ночами трудиться, а вдень виконує свою роботу.

Наказав показати, що написано. Взяв барин іконку, побачив, що схожий мученик на маляра Терешку, і сказав, піднявши руки:

- Ти, дурень, і не розумієш, що ти геній! але ж ти і негідник за те, що в святого мученика маляра Терешку - пияка вивів!

Ще показуй...

- Перст Божий мене привів. Значить, повинен я тебе повезти на науку. Петро Великий посилав дурнів за море вчитись, і я тебе повезу. Нехай знають, які в нас генії, навіть з рабів!..

*     *     *

Прийшла весна. Відспівали Пасху. Ілля прощався з усіма. Втішала його тітка Агафья - барська воля, скоришся. Дала мідний п'ятак на свічку Угоднику Миколі: в далеких краях мощі його нетлінно почивають. У батька попросив благословіння... Збігав і на погост, до Каплюги...

Сказав йому Каплюга:

- Є в місті всесвітньому, що іменується Рим-город, самий головний собор, і сидить в тому соборі папа римський, що як Христос шанується. Всім велить цілувати ногу. Ту ногу не цілуй гляди.

Дав йому Каплюга четвертак срібний - на свічку Петровому гробу.

Наказав пан служити в церкві молебінь “в путь шествующим.”

- Повернусь - нову церкву, простору, виведу для вас. А ось навчу там Іллю - він і розпише... Будете веселіш молитись.


 

На початок сторінки