Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№4 (66)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Помяни мя, Господи, в Царствії Твоїм

Як готуватися до святого Причастя

Сповідь

Таїнство Соборування

Училище благочестя

Спокуса "цілительства"

Архімандрит Іустин (Попович). Схід чи Захід

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Чи вміємо прощати і миритися?

Дитяча сторінка
Червоногрудка

Чи була княгиня Ольга українкою?

Що таке духовна культура?

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    

СПОКУСА “ЦІЛИТЕЛЬСТВА”

“Я прочитала у вашій газеті, що гріх лікувати людей знахарям і “цілителям”. Я себе не вважаю цілительницею, але я все життя допомагала тим людям, яким не змогли допомогти лікарі: переляк, врок, коли дитина занадто кричить, при зубному болі. Лікувала молитвою, і в мене це виходило. Багато хто звертався до мене, але плати я ні з кого не брала. А тепер почала сумніватися - чи не гріх цим займатися? Прошу допомогти мені розібратися”.

Марина С. Львівська обл.

Цікава грань сучасності, пов'язана в деякій мірі з релігійним життям нашого часу: ніколи раніше не було так багато “немедичних цілителів” і ніколи не було стільки розладів психіки. З чого б це? Багато людей зайняті тим, що лікують інших і лікуються самі, “виганяють” бісів і ходять на “вичитки до цілителів”, а психлікарні потрібно будувати і будувати...

Не будемо поки що розглядати всіляких чаклунів, екстрасенсів, чистильників карми і інших бісівських діячів. Вони більш-менш відомі сучасному православному парафіянину, майже усім нам ясно, що від них треба триматися подалі, тому що вони явно “зціляють” во ім'я своє, до Бога нікого не спрямовуючи. Хоча, до речі, сьогодні і ці “лікарі” маскуються під церковність, та будемо сподіватися, що віруючу людину їм не обдурити: вона відчує “лукавого”.

Поговоримо про “цілителів” з суто церковного середовища. Наприклад, людина лікує когось від чогось, при цьому вказує на слушність покаяння, оцерковлення, власної постійної молитви пацієнта і навіть, начебто, не собі шукає слави, а тільки Богу. І їм вдається! Як тут бути? Як застерегти? І чи доцільно це робити?

Доцільно. Не почнемо, в котрий раз, переконувати всіх, що такі зцілення робляться, дійсно, силою бісівською, як у чаклунів і їм подібних. Пересторога зводиться до того, чи настільки здорова духовно людина, щоб дарувати здоров'я іншим без шкоди для своєї душі і для душ людей, що прагнуть зцілення. Чи будуть ці дари добрими для них? Ось в чому полягає питання.

Поставитися до цього легковажно - майже однозначно, що заподіяти собі шкоду. Варто пам'ятати, що всякий благодатний, та й не тільки благодатний дар (чи просто талант) є для його володаря великою спокусою. Спокусою є і церковне служіння в чині духівника, наприклад. Єпископське служіння також таїть в собі тяжку спокусу для єпископа. Автор віршів теж повинен пам'ятати, що талант і спокуса ідуть поряд. Талановитий проповідник також аналогічно повинен сприймати свій дар. І так далі.

Так само це стосується і “цілительства”. Навіть якщо хто і має такий дар від Бога, то повинен дуже боятися зверхності, духовної влади над пацієнтами та ін. Чи не тому Бог наділяє цим даром дуже рідко і тільки людей, що подолали пристрасті, досягли духовним аскетичним подвигом глибокого смирення? Лише в часи Апостолів дар цей мав багато хто, (як і інші явні духовні дари), і він (дар) був оправданий необхідністю проповідей язичникам, як і інші знамення. В ті часи така поширеність духовного дару серед перших християн служила надійним захистом від гордині.

Сьогодні, коли Господь не ставить нам Апостольських завдань, то і дар зцілення не може даватися запросто і кому попало. Сам “православний цілитель” повинен чітко усвідомити, що його “дар” не є гарантією спасіння і ознакою високої духовності, що з цим “даром” можна опинитися поза “чертогом Божим” разом з тими, хто буде хвалитися на суді “чудесами”, здійсненими в ім'я Христове, але почує у відповідь: “Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 7, 23).

Тому, якщо хтось думає, що він “зцілює” бажаючих і не ухиляється від них, а, навпаки, рекламує себе, знайте - він перебуває в стані спокуси.

Апостол Павло закликає вірних дбати про дари духовні, перераховує їх, починаючи з дару апостольського: “Чи всі Апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення? Чи всі говорять різними мовами? Чи всі тлумачі? Дбайте про дари більші, і я покажу вам шлях ще кращий” (1 Кор. 12, 28-31). Після цього слідує його знаменитий гімн любові, без якої всі названі дари - менше, ніж ніщо. Апостол описує властивості щирої християнської любові, що вона довготерпить, милосердствує, не заздрить, не пишається та ін. Якщо звірити це з аскетичними писаннями святих Отців, то побачимо духовний портрет людини, в серці якої немає місця пристрастям. Така людина постійно перебуває в стані християнської любові в апостольському розумінні і в розумінні св. отців (1 Кор. 13).

Апостол Павло підкреслює цей опис любові такими словами: “Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне” (1 Кор. 13, 8). Звідси видно, що досконалість моралі вища за всі інші чудесні дари разом взяті. Ціллю християнського життя - є стяжання Святого Духа, або безпристрасність - моральна досконалість - любов до ближнього. Саме ці поняття характеризують духовно-моральний стан.

І суть апостольського вчення про любов полягає в тому, що цей стан незрівнянно вищий за будь-який інший дар чудес, який може зникнути, але любов - вічна. Дух Святий вищий за будь-який Його видимий дар. І ціль життя в стяжанні Самого Духа, а не якоїсь частинки Його.

Якщо немає правильного поняття про співвідношення головного і другорядного, якщо шукають дару більше, ніж Бога - то це також прямий шлях до спокуси, який крім гордині породжує і інші гріхи. Головна ж небезпека всякого особливого дару - гордість. Житіє преподобного Симеона Столпника дає нам “тест”: як дізнатися, чи від Бога був дар і його подвиг. Симеону сказали: “єпископ велів тобі злізти з стовпа”. І коли він негайно почав спускатися, зрозуміли, що свій подвиг він прийняв по волі Божій. Так варто було б “перевірити” всіх, хто претендує на роль православних “цілителів”.

Крім гордості, “цілительство” небезпечне тим, що і лікар, і пацієнт думають, що вони “матеріалізують” благодать, підпорядковують її існуючим законам і намагаються зважити її кілограмовими гирями, бо гирі доступні людським знанням. Таке відношення свідчить про те, що дар цінують більше Дарителя, від Творця переходять до тварі. Якоюсь мірою це є слідуванням варламітській єресі, що стверджувала тварність благодаті. Якщо щось “схоже” на благодать (або ж навпаки - бісівська сила) реєструється нашими відчуттями і якщо, читаючи молитву, ми рухаємо стрілку якогось приладу, то, напевно, ми маємо справу не з благодаттю. Благодатні чудеса проявляються, але їх механізм настільки чудесний, вищий, схований від нас, духовно не очищених, і цілковито підлягає волі Божій. Господь сказав, “рече и быша, повеле и создашася”. Апостол велить ім'ям Христа: підведися і йди. Хворий підводиться і йде. І ніхто навіть не намагається побачити і дослідити, як же виздоровіло хворе тіло, через ніс чи через рот вийшла хвороба. Це - таємниця. Свого роду духовний інтим, в який не влізеш зі своїм розумом і з своєю “духовною технікою”. Як не можна лікарю лізти в таїнство життя, - можливо запліднити в пробірці і спостерігати за тим, але неможливо побачити в пробірці те, що Бог схоронив від нас. У цій пробірці все може йти природним шляхом - дві клітини зливаються в одну, але знання про це, вплив на це шляхом генної інженерії, по суті, - злочин. Не випадково, преподобний Ніл Мироточивий пророчив, що саме так народиться антихрист, власне, від такого грубого вторгнення в інтим і штучного запліднення порочної діви.

Мрія цілителів - бачити і відчувати біса, виганяти його прийомами, перетвореними в ТЕХНІКУ. Православна допомога в подібних випадках - це уклінна молитва Богу, Він Один знає тайну і розпоряджається нею по Своїй волі відповідно до нашого духовного стану.

Прагнення не Бога, а Його дарів приводить до бажання перетворити Божі зцілення в ремесло. Це вбиває страх і смиренність перед Богом, хоча при цьому зовнішня скромність перед людьми може залишатися. Але яка ціна цій лицемірній скромності, коли людина не соромиться втручатися в таємниці, схоронені від нас Писаннями і святими отцями!

Кожний, хто займався ремеслом, найчастіше відчуває пристрасть до роботи своїх рук. Тим сильніше воно проявляється при “цілительстві”, зведеному до ремесла. Відчувши, як стрілка приладу при читанні молитви показує збільшення енергетичних показників організму, людина неминуче починає молитися заради здоров'я, починає використовувати молитву як лікувальну фізкультуру. Такі особи все своє релігійне життя спрямовують на власне оздоровлення і відчуття чудес, а не на Царство Небесне.

Звичайно, навряд чи хто сам собі признається в цьому. Проте варто просто порівняти: скільки серця, скільки духовної напруги вкладає людина в прохання до Бога про прощення гріхів, спасіння, і скільки внутрішньої уваги зосереджує на зціленні. Можна ж здогадатися, що для нас важливіше. Господь заповів шукати Царства Небесного, а все інше, в т.ч. і зцілення, і здоров'я прикладеться в міру необхідності. Ми ж, чинимо навпаки, шукаємо земних і тимчасових благ, наївно вважаючи, що Царство Небесне до них прикладеться. В результаті не маємо ні тимчасового, ні вічного.

Якщо нам байдуже, куди веде нас практикуючий цілитель, бо в нього ми “зцілюємося - тому правда за ним” - це вже, звичайно, глибока духовна язва і засліплення.

Але сучасна релігійність дуже прагматична: люди чекають практичного результату, оздоровлення, зняття стресу, щиросердних розрад. Смиренно терпіти відсутність цих зовнішніх ефектів вони не призвичаєні. Технократична цивілізація і атеїзм спотворюють примхливу душу, що спішить позбутися найменшого дискомфорту. Дехто взагалі нерозбірливий - при “потребі” може і в чаклунів “полікуватися”, якщо в тих краще виходить.

Чи може і чи повинна Церква допомагати в хворобах і інших життєвих потребах? Може і допомагає. Церква гоїть ТАЇНСТВАМИ. Саме слово “Таїнство” вказує на те, що ніхто не сміє відгадувати навмання механізм його дії, і навіть ніхто не думає про який би то не було механізм. Змилується Господь - добре, не змилується - теж добре, і буде Його Свята Воля. Помолимся про прощення гріхів і помажемо хворого єлеєм - все інше від Бога.

Таїнство не дозволяє виконавцям його гордитися собою. Тому соборують сім священиків, щоб і в голову не прийшло, хто з них важливіший, по чиїх саме молитвах відбулося зцілення. Практика показує, - якщо людина зцілилася на соборуванні, то це сприймається як належне, і ніхто не запідозрить священика в особливій святості, навіть якщо б він був один - адже на те воно і Таїнство. Таїнство вершиться всією Церквою - соборно.

Кожен знає, що в молебнах святим і Божій Матері допомагає сам святий і Божа Матір, а не ієрей, що служить.

Це царський шлях. До нього не можна приступити з нетерпінням, прагматизмом чи користолюбиво. Господь не допоможе, доки людина не усвідомить свої гріхи і не навчиться смирятися. І якщо в нас вистачить терпіння і мудрості не шукати “лукавого”, не ставити вимог Богу, то можна вважати, що наш духовний розвиток в нормі.

Є люди, яким замало церковних Таїнств в поєднанні з ліками. Нам хочеться здоров'я негайно, незважаючи на всі гріхи наші. Воля Божа і в тому, - коли нам церковне Таїнство не допомогло. Але ми не погоджуємося - шукаємо “цілителя”.

На що така людина сподівається - незрозуміло. Адже Господь вже дав зрозуміти: довірся, молись і терпи. Якщо була в нас віра і глибоке каяття, а молебень або соборування не допомогло, то цю відповідь Божу ми повинні зрозуміти. Вона не пов'язана з особистими недоліками священика. Парафіяни, які по вірі своїй в усьому погоджуються з волею Божою, - видужують. Отож, кого винити, - тільки власні примхи і нарікання? Православній людині вистачає встановлених церковних Таїнств і служб. Вони сприяють нашій вірі, розсіюють сумніви, укріплюють в нас надію на спасіння, вміло спрямовують до Царства Небесного, до єдиного на потребу.

Будемо ж просити, щоб Господь насамперед укріпив в нас довіру до Промислу Його, як основи Царства Божого, що всередині нас, а все інше - тимчасове і земне - прикладеться по волі Його.

Священик Тимофій Альферов.
З брошури: “Чи глибокі християнські чесноти?”,
1996 р., м. Санкт-Петербург.

 

На початок сторінки

кто собирается на юг и хочет купить новую одежду с манибеком - вам сюда