Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№3 (65)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

3 березня - початок Великого посту

Сповідь

Ім'я зброї - гріх

Телегонія та значення таїнства шлюбу

В'язні Вартової Башти, або Армагеддон через "Свідків Єгови"!

Секта "Свідки Єгови" в Австрії протестує проти нового закону

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Писанка  (сценарій для святкового ранку)

Дитяча сторінка
Колодязь Мудреців

Що душа бачить на "тому" світі?

Молитва як особливий стан людини

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 

 
    
ДИТЯЧА СТОРІНКА

КОЛОДЯЗЬ МУДРЕЦІВ

Стояло літо. По древній Іудеї, по зів'ялих кущах терну, по пожовклій від спеки траві бродила Засуха, похмура, з впалими очима.

Сонце кидало пряме проміння на гори, позбавлені затінку; найменший вітерець піднімав з білосірого грунту густі хмари вапняної пилюки; худоба юрмилися в долинах біля висохлих струмків.

Засуха ходила і оглядала запаси води. Підійшовши до ставків Соломона, з прикрістю зауважила, що ще силу-силенну води обіймають вони своїми скелястими берегами. Спустилася до знаменитої криниці Давида, біля Віфлієму, і там теж ще знайшла воду. Звідти повільно поплелася по старій дорозі, що веде з Віфлієму в Єрусалим.

Пройшовши половину шляху, вона побачила Колодязь Мудреців, виритий біля краю дороги і зауважила, що він ось-ось висохне. Засуха присіла на видовбаний з одного суцільного, великого каменя зруб і заглянула в колодязь. Ясне водяне дзеркало, що завжди поблискувало близько самого зрубу, тепер опустилося глибоко вниз, і баговиння та мул на дні забруднили і скаламутили його.

Коли колодязь запримітив у своєму тьмяному дзеркалі відбиток засмаглого лиця Засухи, на дні його почувся жалібний сплеск.

- Хочу бачити, коли тобі прийде кінець! - сказала Засуха. - Навряд чи вже знайдеш тепер під грунтом хоч одну водяну жилку, що змогла б просочитися і дати тобі нове життя. А про дощ, слава Богу, раніше двох-трьох місяців і мови не може бути.

- Тепер ти втішишся, - зітхнувши, відповів колодязь. - Мені вже ніщо не допоможе. Хіба тільки з самого раю заб'є раптом джерело.

- Тоді я почекаю, доки усе буде скінчено, - сказала Засуха.

Вона бачила, що старому колодязю залишилося жити недовго і хотіла натішитися тим, як життя по краплині покидатиме його.

Вона зручніше вмостилася на зрубі і з радістю слухала, як колодязь зітхає в глибині. Велику втіху відчувала вона, спостерігаючи, як спраглі прочани підходять до колодязя, опускають до самого дна свої відра і витягають їх лише з декількома краплями, змішаної з мулом, води.

Так минув день, і, коли опустилися сутінки, Засуха ще раз заглянула в колодязь. Насподі все ще блищало трохи води.

- Я залишуся тут на всю ніч, - крикнула вона. - Ти вмиратимеш поволі! А коли розвидниться, тоді вже, напевно, не будеш мати ні краплі води.

Засуха задрімала на колодязі. А на Іудею зійшла спекотлива ніч, ще жорстокіша і безжальна, ніж вдень. Собаки і шакали вили, не перестаючи, їм у відповідь ревли в своїх задушливих стійлах зморені спрагою віслюки і корови. Вітер, що інколи піднімався, не приносив полегкості, бо був палючим і задушливим, як гарячий подих величезного сонного чудовиська.

Тільки зірки мерехтіли чарівно, як ніколи, і маленький блискучий серп молодика заливав сірі пагорби незвичайним, зеленувато-блакитним світлом. І в цьому сяйві Засуха побачила довгий караван, що наближався до пагорба, де знаходився Колодязь Мудреців.

Засуха сиділа, дивилася на караван, і тішилася, уявляючи, як вся ця спрага, що наближалася до колодязя, не знайде тут ні краплини води, щоб угамувати себе. А караван мав стільки верблюдів і їх вожатих, що вони вичерпали б до дна і повний колодязь. Але раптом їй здалося, що в цьому каравані, подорожуючому серед ночі, є щось надзвичайне і таємниче. Верблюди з'явилися перед нею на вершині пагорба, який прямовисно піднімався над обрієм, зненацька і ніби спустилися з неба. Вони видавалися більшими від звичайних верблюдів і занадто вже легко несли свій величезний вантаж.

Але не було підстав сумніватися, це були справжні верблюди і живі люди, і бачить вона їх цілком ясно. Троє передніх - це дромадери (білі верблюди) з білою, лискучою шерстю, споряджені багатою упряжжю, покриті килимами з бахромою, і вершники на них - гарні і знатні вельможі.

Увесь караван зупинився біля колодязя; дромадери з різкими криками опустилися на землю, і вершники зійшли з них. Перші в'ючні верблюди зупинилися, до них підійшли інші і незабаром вони утворили нескінченну низку високих ший і горбів, і вигадливо нагромаджених в'юків.

Три вершники, що їхали на дромадерах, підійшли до Засухи і привітали її по-східному звичаю, приклавши руку до чола і до серця. Вона зауважила їх сліпучо-біле вбрання і величні чалми, на яких спереду, у верхньому куті, сяяла прикріплена зірка, вона іскрилась таким яскравим блиском ніби її зняли прямо з неба.

- Ми прибули з далекої країни, - сказав один з чужоземців, - і просимо тебе підтвердити, чи це справді Колодязь Мудреців?

- Він так ще називається сьогодні, - з погордою відповіла Засуха, - але завтра тут не буде більше колодязя. Він повинен померти цієї ночі.

- Це зрозуміло, тому що ти тут, - сказав чужоземець. - Та хіба це не один з тих священних колодязів, що ніколи не вичерпуються? Інакше навіщо б йому носити це ім'я?

- Я знаю, що він священний, - відповіла Засуха, - але що з того? Ті три мудреці, що його так назвали, вже давно в раю.

Три мандрівники переглянулися.

- Ти, справді, знаєш цю древню історію про колодязь? - запитали вони.

- Я знаю історію всіх колодязів, струмків і джерел, - гордо відповіла Засуха.

- Будь ласка, розкажи нам все, що ти знаєш, про священний Колодязь Мудреців! - попросили чужоземці.

Вони сіли навпроти Засухи, одвічного ворога всього існуючого на землі, і стали слухати.

Засуха відкашлялась, випросталася, як оповідач казок на своєму високому сидінні, і почала розповідати.

- У Габесі, мідійському місті, що розкинулося біля самої пустелі, і тому частенько служило мені надійним притулком, жили багато-багато років тому три чоловіки, що славилися своєю мудрістю. В той же час вони були дуже бідні - дивна, здавалося б, обставина, тому що в Габесі знання були в великій пошані і щедро оплачувалися. Але ці люди не отримували нічого, тому що один із них був дуже старий, другий уражений проказою, а третім був чорний, товстогубий негр. Люди вважали першого занадто старим для того, щоб від нього можна було чого-небудь навчитися, другого вони уникали від страху заразитися, до промов третього не прислухалися, впевнені, що ще ніколи мудрість не приходила з Ефіопії.

Спільні невдачі об'єднали трьох мудреців. Вдень вони просили милостиню біля одних і тих же воріт храму, а вночі спали постійно на одному і тому ж даху. Таким чином, вони мали, принаймі, можливість проводити час, розповідаючи один одному про все те чудесне, що їм довелося пізнати у своєму житті. Якось вночі, коли вони спали близько один одного на даху, що рясно заріс червоним, запашним маком, найстарший з них прокинувся і, ледве відкривши очі, заходився будити своїх товаришів.

- Хвала нашій бідності, що змушує нас спати під відкритим небом! - вигукнув він. - Прокиньтеся і гляньте вгору!

- Що й казати, - продовжувала Засуха, зм'якшивши трохи голос. - То була така ніч, що не забути нікому, хто тільки бачив її. Було так видно, що небо, схоже зазвичай на тверде склепіння, здавалося глибоким, прозорим і, як море, повним хвиль. Світло переливалося в ньому, рухаючись, як приливи і відливи, а зірки, здавалося, плавали на різній глибині, одні в самих хвилях світла, а інші на їх поверхні.

Тут мудреці помітили, що на небі, далеко звідси і високо-високо з'явилася перед ними темна пляма. Вона стрімко летіла з глибини небес і все швидше і швидше рухалася. Наближаючись, світлішала, але світлішала так, як світлішають троянди – щоб звелів їм Господь Бог усім зів'янути! - коли вони розцвітають. Пляма все збільшувалася, темна оболонка поступово світлішала, і яскраво засвітилися перші чотири її пелюстки.

Нарешті, порівнявшись з найближчою до землі зіркою, пляма зупинилася. Краї темної оболонки відігнулися і відкрилися, а з середини почали розгортатися один за одним пелюстки чудового, променистого, рожевого світила, перед яким потьмяніли всі зірки небокраю.

Коли чоловіки побачили все це, мудрість їх підказала їм, що в цю хвилину народився на землі цар, який перевершить своєю могутністю і славою царя Кіра і Олександра Македонського. Вони сказали одне одному:

- Підемо до батьків новонародженого і розповімо їм, що ми бачили! Можливо за це отримаємо від них в нагороду гаманець з червінцями або золотий браслет.

Мудреці взяли свої довгі дорожні посохи і рушили. Вони пройшли через місто, вийшли до міської брами і тут зупинилися в нерішучості: перед ними розстелилася велика, суха і чудесна пустеля, якої так бояться люди. Та коли вони побачили, що нова зірка відкидає вузьку смужку світла на пісок прямо перед ними, і ніби кличе їх за собою, то не вагаючись поспішили за нею, зіркою-дороговказом...

Цілу ніч вони йшли по безкрайній пустелі. Вони уявляли, вголос, новонародженого царя, який, звичайно, лежатиме в золотій колисці, яка виблискуватиме дорогоцінним камінням. Ніч непомітно минула в мріях про те, як вони з'являться перед царем, батьком новонародженого, і перед царицею, його матір'ю, і як повідають їм про те, що небо пророкує їх сину силу і могутність, красу і щастя, якими не володів навіть цар Соломон... Вони пишалися, що Бог обрав саме їх і їм вказав на зірку. Вони тішили себе тим, що батьки новонародженого нагородять їх, щонайменше, двадцятьма гаманцями з золотими монетами; а, можливо розщедряться, і дадуть стільки, що ніколи вже не доведеться їм бідувати і терпіти нестатки.

- Я, як лев, що підстерігає здобич, лежала в пустелі, - розповідала Засуха, - і зібралася накинутися на цих подорожан всіма муками спраги, але вони втекли від мене. Зірка вела їх всю ніч; вдосвіта, коли небо посвітлішало і всі інші зірки померкли, вона продовжувала світити і сяяти над пустелею, доки не привела подорожніх до оазису, де вони знайшли колодязь і дерева зі стиглими плодами. Тут вони відпочивали цілий день і рушили далі тільки вночі, коли знову побачили світло зірки, що освітлювала собою пісок пустині.

- На думку людей, - продовжувала Засуха, - це була чудесна подорож. Зірка вела їх так, що їм не доводилося терпіти ні голоду, ні спраги. Вона оберігала їх від колючих чагарників, відводила від глибоких зибучих пісків, прикривала від пекучого сонця і задушливих бур пустелі. Мудреці постійно повторювали один одному:

- Бог береже нас і благословляє нашу мандрівку. Ми Його посли.

- Але я, все-таки, заволоділа ними, - продовжувала Засуха. - Серця цих людей, що подорожували за зіркою, поступово перетворила в таку ж мертву пустелю, як та, по якій вони йшли. Безплідна гордість і зажерливість розпирали їх і опустошили душу.

- Ми Божі посли, - повторювали мудреці, - і якщо батько новонародженого царя щедро винагородить нас, і подарує навіть цілий караван, навантажений золотом, то це не буде забагато.

Нарешті зірка привела їх до прославленої річки Йордану і змусила піднятися на пагорби Іудейської країни. А одної ночі зупинилася перед містечком Віфлієм, вогні якого поблискували серед оливкових дерев на одному з гірських схилів.

Мудреці почали озиратися і шукати, де ж ті палаци, укріплені вежі, кам'яні стіни і все, чому личить бути в царській столиці, але нічого такого не побачили. І що ще гірше: сяйво зірки привело їх навіть не в місто, а зупинилося на краю дороги, перед якоюсь жалюгідною печерою. Туди проникало через вхідний отвір її лагідне проміння і троє подорожніх побачили немовля, що мати колихала в себе на колінах.

Але хоча мудреці і бачили, що сяйво зірки німбом оточує голівку немовляти, вони все ж зупинилися перед входом у печеру. Не ввійшли, щоб напророчити малятку славу і царську владу, а повернули назад, нічим не виказавши своєї присутності, і спустилися з пагорба вниз.

- Невже ми йшли до бідняків, настільки ж убогих, як ми самі? - говорили вони.

- Чи для того нас вів сюди Бог, щоб ми собі на посміховисько напророчили синові пастуха велич і славу?

Ця дитина все своє життя буде пасти тут, в долині, своє овече стадо. - Ось якою буде його доля. Засуха замовкла і кивнула головою слухачам, рухом стверджуючи, що так і буде. - Пророцтво правдиве! - ніби хотіла сказати вона.

- Є речі мертвіші за пісок пустині, але найбезпліднішим може стати тільки людське серце.

- Мудреці відійшли недалеко, - продовжувала Засуха, - коли їм спало на думку, що може вони заблудилися, збилися з дороги, зазначеної зіркою. Підняли очі, щоб знову по ній визначити істинний шлях. Але виявилося, що зірка, за якою вони слідували зі сходу, зникла з небосхилу.

Троє чужоземців здригнулися по цих словах, їхні обличчя виражали глибоке страждання.

- Та тут трапилося, - продовжувала оповідачка, - як вважають люди, щось дуже радісне. Коли мудреці не побачили, на небі зірки, вони відразу ж зрозуміли, що зогрішили перед Богом. І відчули те, - незадоволено сказала Засуха, - що відчуває земля в осінню пору, коли починаються рясні дощі. Вони затремтіли від здогаду і вдячності, як земля тремтить від ударів блискавки і гуркоту грому. Серця їх полагіднішали. Смиренність пробилася в їхніх душах, як пробивається навесні зелена травичка.

Три дні і три ночі бродили вони по країні, щоб відшукати Немовля, якому хотіли поклонитися. Але зірка не показувалася; вони все більше і більше збивалися з дороги і все міцніше огортав їх глибокий сум і розпач. Аж на третю ніч підійшли до цього колодязя, щоб вгамувати спрагу. І тоді Бог зглянувся над ними і простив їхній гріх. Нахилившись над водою, вони побачили глибоко на дні відображення зірки, яка вела їх зі сходу.

В ту ж мить побачили її і на небі, і вона знову привела їх до Віфліємської печери. Тепер мудреці стали на коліна перед Немовлям і сказали:

- Ми приносимо Тобі золоті чаші, повні ладану і дорогоцінного благовоння. Ти будеш найбільшим з Царів, що, коли-небудь, володарювали на землі від самого її створення і до кінця світу.

Немовля поклало свою ручку на їх схилені голови, і, коли вони піднялися, то виявилося, що Воно наділило їх дарунками, якими наймогутніший цар не зміг би їх обдарувати. Старий жебрак піднявся з колін квітучим юнаком, прокажений очистився, а негр перетворився в гарного білолицього чоловіка. І говорять, що після повернення вони стали царями, кожний в своїй країні.

Засуха закінчила свою розповідь, і три чужоземці почали хвалити її.

- Ти добре розповіла, - говорили вони.

- Але мене дивує, - сказав один з них, - що ці три мудреці до цих пір ще не допомогли колодязю, який показав їм зірку. Невже вони зовсім забули про таке благодіяння?

- Чи не заслужив цей колодязь, - сказав другий чужоземець, - бути завжди наповненим, щоб нагадувати людям, що щастя, втрачене на вершині марнославства, можна знову знайти в глибинах смирення?

- Невже ті, що спочили гірші за живих? - сказав третій. - Хіба вдячність вмирає в серцях тих, хто живе в раю?

Коли вони вимовили це, Засуха з лементом підхопилася. Вона впізнала чужоземців; вона зрозуміла, хто ці мандрівники, і, як божевільна, кинулася геть, щоб не бачити, як три мудреці покликали своїх слуг і підвели верблюдів, навантажених міхами, і знесилений, вмираючий колодязь наповнили водою, привезеною ними з раю...

Сельма Лагерльоф,
(1858 - 1940) “Казки”,
переклад зі шведської.

 

На початок сторінки

http://borsa.com.ua