Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№2 (64)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Іконографія Різдва Христового

Де Христос - там перемога світла

Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до народу України

Мене арештували прямо в Володимирівському соборі…

Молитва серця

Преподобний Прохор

Роздуми про сенс життя

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Таємниця Снігової Королеви

Дитяча сторінка

Що душа бачить на "тому" світі?

Обережно - фальсифікація!

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 

 
    
Святі Києво-Печерської Лаври

ПРЕПОДОБНИЙ ПРОХОР

У княжіння на Русі Святополка Ізяславича, відомого своєю жорстокістю і несправедливістю, багато бід і страждань терпіли кияни. Постійні війни і внутрішній розбрат стали причиною зубожіння народу і частих голодувань.

В цей прикрий час з міста Смоленська в Печерський монастир прийшов чоловік на ім'я Прохор. Він звернувся до ігумена з проханням прийняти в число братії. Так в монастирі з'явився ще один чернець. Особливістю його чернечого життя було те, що він не їв звичайного хліба, а збирав траву - лободу, розтирав її руками на борошно і робив собі хліб. Влітку він заготовляв такого хліба на всю зиму, і споживав цей хліб з простою водою. Ніяких інших продуктів не вживав. Єдиним винятком були просфори з церкви. Але дуже рідко.

Господь, зглянувшись на таке терпіння Прохора, перетворив для нього звичайну гіркоту лободи, і хліб, приготований подвижником, мав приємний смак.

Всім своїм життям подвижник підтверджував слова Спасителя: “Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх... Отже не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?... Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6, 26, 31, 33). Так і Прохор, ходив околицями і збирав лободу, носив оберемками її в монастир.

У дні такого життя Преподобного, стався на Русі страшний голод, багатьом загрожувала голодна смерть. Саме в цей рік Господь помножив зростання лободи, як ніколи досі. Блаженний Прохор з особливою старанністю збирав цю просту рослину, виробляв з неї хліб і роздавав голодним. Були люди, котрі самі вирішили готувати хліб з лободи, але не могли їсти його через гіркоту. Але всі, хто звертався до Прохора за хлібом, отримували його. Цей хліб мав ще одну дивовижну властивість.

Хліб, який давав Прохор власноручно, або який давали з його благословення, був дуже смачний, чистий і світлий, кращий пшеничного. Але, якщо хтось брав хліб без відома преподобного, то хліб ставав чорним і гірким, наче з полину. Один з братії вирішив брати у Преподобного хліб таємно, але кожного разу хліб виявлявся непридатним для споживання. Чернець посоромився розповісти Прохору про свій гріх, але покаявся перед ігуменом Іоаном. Ігумен не повірив розповіді і доручив іншому ченцю таємно взяти хліб у преподобного, але принесений хліб виявився непридатним для їжі. Тоді ігумен направив до Прохора ще одного ченця, щоб той попросив хліба і при цьому наказав непомітно взяти ще одну хлібину. Коли ці хліби були принесені, то одна хлібина виявилась смачною, чистою і солодкою, а друга - вкрадена, чорною, як земля, гіркою, як полин. Після цього слава про чудо поширилась далеко і народ прославив Господа, який явив свою милість через Преподобного

В період війни Святополка з князями Володимирським і Перемишльським, через постійні грабунки на дорогах, в Київ не могли приїжджати купці з товарами - не стало на Русі солі. Велика скорбота пригнітила народ.

Блаженний Прохор, побачивши розпач народу, зібрав зі всіх келій монастиря весь попіл і, принісши його у свою келію, довго і ревно молився над ним, потім благословив. Він став роздавати людям попіл, який став сіллю. При цьому, чим більше він роздавав, тим більше солі ставало. Всім, хто приходив за сіллю, він давав її безплатно, і пішов народ за сіллю в монастир, а базар спорожнів.

Купці, котрі мали на меті скористатись нестачею солі для свого збагачення і продавали її за високу ціну, озлобились на Преподобного, бо народ вже перестав купувати сіль і за малу ціну. Вони зібрались і разом пішли до князя Святополка з такою скаргою: “Прохор, чорноризець Печерського монастиря, відняв у нас великі гроші, бо всі пішли до нього по сіль, а ми, що платимо тобі великі податки, не можемо продати своєї солі і через нього розорились.” Лукавий князь вирішив по-своєму: він призначив високу ціну на сіль і наказав відібрати всю сіль у Преподобного і продавати її на княжому дворі.

Купцям при цьому сказав: “Заради вас пограбую монаха.”

Коли сіль від блаженного була привезена на княжий двір, то всі побачили, що це звичайний попіл. Князь наказав пробувати, але всі стверджували, що це попіл. Святополк наказав ще три дні зберігати відібране на дворі, але, пересвідчившись, що це лише попіл, наказав вночі викинути за огорожу двору.

А тим часом до Прохора йшов народ за сіллю, але дізнавшись про пограбування монаха, повертався з порожніми руками і проклинав князя. Монах втішав народ: “Коли сіль буде викинута за ворота, тоді збирайте її собі.”

Як тільки попіл викинули за ворота - він знову перетворився на сіль. Народ з радістю збирав її собі. Коли князь побачив такі перетворення, то страшенно вражений, став розпитувати про монаха. Дізнавшись про подвижницьке життя Прохора, про чудеса з хлібом з лободи і сіллю з попелу, князь посоромився своєї жадібності. Святополк пішов в монастир і примирився з ігуменом Іоаном, на якого мав велику злобу за викриття в ненаситній жадібності і образу свого народу.

Молитовно просив прощення у Богородиці і преподобних Антонія і Феодосія, а блаженного Прохора став вшановувати як великого угодника Божого. Крім того, просив Прохора: “Якщо я, з волі Божої, раніше тебе відійду з цього світу, ти своїми руками поклади мене в гріб, щоб показати наді мною твою незлобивість. Якщо ж ти раніше мене, я своїми руками внесу тебе в печеру, щоб за це Господь подав мені прощення тяжкого мого гріха перед тобою.”

Після цієї розмови Прохор ще довгі літа прожив в суворих подвигах. Коли подвижник перед смертю захворів, то послав до князя повідомити про свою близьку кончину.

На той час Святополк був у поході проти половців. Посланець мав переказати слова Прохора: “наблизився вже час виходу мого з тіла; якщо хочеш виконати свою обіцянку і дістати від Бога прощення гріхів, прийди, щоб отримати розрішення, і своїми руками поклади мене в гріб. Якщо ж ти зволікатимеш і я відійду без тебе, то не моя буде провина, і похід завершиться не так, як якщо б ти прийшов до мене.” Діставши таку звістку, Святополк негайно покинув своє військо і поквапився до блаженного Прохора. У своїй передсмертній розмові блаженний багато повчав князя про милість до ближніх, про потойбічне життя, про майбутній Суд, про вічні муки; дав своє прощення і благословіння князю, і попрощавшись з ним, віддав Богу душу.

Князь разом з ченцями відніс тіло преподобного в печеру і поклав його в гріб. Тоді повернувся до війська, отримав повну перемогу над половцями. Це і була перемога, дарована Богом руській землі, яку передбачив преподобний Прохор. З того часу князь Святополк, вирушаючи в похід чи на полювання, кожного разу приходив у Печерський монастир за благословінням.

Пам'ять святого преподобного Прохора 10 лютого ст.ст. (23 лютого н.ст.)

Києво-Печерський патерик

* * *

Чи не перегукується майже тисячолітня оповідь з нашим часом? Святополки нерозкаяні серед нас множаться (хоч мають шанс покаятись), та чи знайдемо такого Прохора?

Важкі часи настали для нашого народу. Холодно, голодно, темно. Темно не лише, коли світло вимикають у містах і селах, темно у душах наших. Віра змарніла в народі. Може, ще Господь дасть таким прохорам хліб солодкий з лободи, а от чи для нас цей хліб буде таким смачним... Не знаю.

Чи дасть нам Господь ту лободу, якщо хліб запліснявілий на смітниках валяється. Я знаю одну пенсіонерку, яка не доїдала кусня хліба, а кидала його в коробку, щоб засох. Потім цей хліб висипала в мішок і виносила на балкон. На балконі ці мішки валялись на підлозі. По них ходили. Якось я була на тому балконі - хмара метеликів молі вивелась в тих сухарях. Питаю: навіщо вам стільки сухарів, вони ж попсулись, і моль завелась, і згіркли, і пилюкою припали.

- Влітку заведу курей, буду годувати.

Курей вона не завела, сухарі перетворились на порохно і довелось викинути на сміття, бо навіть знайомі не захотіли брати зіпсований продукт для своєї живності. Зараз вона збирає новий мішок сухарів - на наступне літо...

* * *

Жити сьогодні важко. Особливо голодно старим і немічним, прикро діставати мізерну пенсію, якої вистачає лише на хліб і перловку. Важко молодим, які прибиті злиднями, не знають як прогодувати, зодягти і відправити дітей у школу. Ще буде важче нашим дітям, бо їм штучно насаджують “менталітет”, не притаманний нашому народові.

Якщо ми будемо шукати виходу з нашого буття своїм розумом - зайдемо “в нікуди”. Ще більше заблукаємо, якщо будемо питати поради у добродіїв з Заходу. Ситий голодного не зрозуміє. Так само і голодний ситого.

Наш народ вірою рятувався протягом всієї своєї історії!
Від епідемій чуми, холери, морової язви рятувались молебнами!
Від половців, татарів, шведів, німців рятувались молебнами!
Від посухи, від повені, від пожежі, рятувались молебнами!

А щоб такі молебні Господь почув, треба вірити!

Оксана Костенко,
м. Львів

 

На початок сторінки