Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№2 (64)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Іконографія Різдва Христового

Де Христос - там перемога світла

Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до народу України

Мене арештували прямо в Володимирівському соборі…

Молитва серця

Преподобний Прохор

Роздуми про сенс життя

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Таємниця Снігової Королеви

Дитяча сторінка

Що душа бачить на "тому" світі?

Обережно - фальсифікація!

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 

 
    
З історії Церкви в Україні

Інтерв`ю з архієпископом і Пітіримом

МЕНЕ АРЕШТУВАЛИ ПРЯМО В ВОЛОДИМИРІВСЬКОМУ СОБОРІ…

- Батько після ГУЛАГу служив на Київщині відразу в декількох селах. Хоча ті роки були дуже важкими, але він вважав, що потрібно відкривати церкви, жити духовно, не очікуючи кращих обставин. Ось так я був вихований і охоче пішов по його стопах. Правда, спочатку я закінчив Київський будівельний інститут, у 1964 році. Заодно вивчав живопис і реставрацію. Але цивільним виконробом попрацював недовго: в наступному році прийняв чернечий постриг і вирішив поступити в духовну семінарію. Це було зовсім не просто.

Священики і їхні діти знаходилися під постійним контролем органів. Тому батька негайно викликали і запитали: куди ти відправив сина? Але батько благословив, і я поїхав у Загорськ, у Троїце-Сергієву Лавру. Щоб сховати від уповноваженого по справах релігії факт мого вступу в семінарію, мене зарахували на другий курс.

- Після семінарії ви відразу поїхали в Почаїв?

- Ні. Я її закінчив у 1969 році і ще декілька років продовжував послух ченцем у Троїце-Сергієвій Лаврі. Вчився далі, захистив кандидатську роботу.

Після Загорська я прибув у Свято-Успенську Почаївську Лавру. Процедура мого вселення тривала з 1972 по 1974 рік. Органи радянської влади не давали дозволу на прописку. Це знущання тривало два роки. Мене посилали “туди-сюди”, поки не пригрозив, що піду скаржитися, і то не в МВС СРСР, “а куди треба” (в ООН, закордонні посольства). Нарешті дозволили прописку в Лаврі, і начальник міліції поставив довгоочікуваний штамп.

- Історія з закриттям Почаївської Лаври для радянських часів, дійсно, унікальна. Адже Києво-Печерську Лавру закрили без шуму і скандалу. А з Почаївською не вийшло. Тодішній екзарх України Філарет забороняв священнослужити її насельникам за те, що вони відмовлялися покинути Лавру. Влада арештовувала їх, тримала за гратами, але свята обитель вистояла...

- Я думаю, це колись оцінять як подвиг. Серед ченців були фронтовики, що не з ім'ям Сталіна, а з ім'ям Христа ходили в атаки, потім прийняли постриг і вже нічого не боялися. Я вражений мужністю цих простих людей. Тоді влада шукала будь-який привід, щоб закрити монастир і оголосити, що ще з одним релігійним осередком покінчено. Скажімо, якби вони могли довести, що нас у монастирі 19 чоловік, а не 20, як передбачено владою, то монастир на цілком законних основах могли зняти з реєстрації і ліквідувати. Тому нових насельників не допускали і не прописували. Часто робили облави, забирали усіх, кого могли, відбирали документи, заштовхували у вантажівку, вивозили в Рівненську або Хмельницьку область, там віддавали документи, строго попереджали і відпускали. Та вранці всі наші послушники, куди б їх не завезли, вже стояли на службі. Тоді їх викликали в органи, і в результаті вони одержували по року, два або три позбавлення волі. Таких людей за моєї пам'яті було з 15, у тому числі і фронтовиків. Але вони і після в'язниці поверталися в Лавру.

Забирали не тільки насельників, але і працюючих у ній людей. Якщо хтось бачив в воротах людину в погонах, то кричав: “Начальство!”. Тоді всі бігли до інших воріт, якщо й там було те ж саме, бігли ховатися в сад. Тому що всіх виловлених фіксували, чи працює, на якій підставі і чи не експлуатує монастир “представників пролетаріату і трудового селянства”. Це теж могло стати причиною для його закриття. Та й саму Лавру, будівлі потрібно було берегти з останніх сил. Будівель багато, вони древні, не дай Боже, матимуть занехаяний вигляд - теж закриють і “перепрофілюють” під якийсь музей, як у Києві.

- А в якому році прийшла Ваша черга потрапити за грати?

- У 1980 році ситуація навколо Почаївської Лаври різко загострилася. В тих, хто виконував волю партії і хотів закрити монастир, урвався терпець. Їх “знаряддям” став сам настоятель монастиря, архімандрит Яків Панчук. Він по заздалегідь розробленому сценарію “виявив групу ченців-антисовєтчиків”. Вони були виселені з Лаври, а Панчук відкрив проти них “діло”: нібито ним була знайдена у великій кількості антирадянська література. Окремі примірники він передав в органи, і почалося слідство.

- І яка монастирська література вважалася антирадянською?

- Будь-яка! Переписаний від руки акафіст - вже самвидав! Виданий у Парижі часопис “Грані” - вже підрив держави! Але все це - тільки привід. Ціль - закриття Лаври. Почалися обшуки, допити. Одного ченця на допиті так побили, що він, повернувшись, через два дні помер, іншого вигнали, третього посадили. В квартирі моєї матері шість годин проводили обшук, потім у мене. Нічого не знайшли, але було зрозуміло, що “полювання” почалося. Розслідування вів слідчий з особливо важливих справ Тернопільської прокуратури Григорій Давидович Малай. І до мене дійшли чутки, що вони з Панчуком вже домовилися “сплести Пітіріму постоли”. Я втік. Поїхав у Москву до Святішого Патріарха Пімена. Розповів про все. Він порадив поїхати до знайомого надійного священика в глухе село і там перечекати, інакше заарештують. Був такий 82-літній о. Павло Буланов, жив він у Туркестані і був духівником єпархії. Я поїхав до нього і цілий рік жив там, служив у церкві, відправляв відкрито всі треби, ніхто мене не шукав і не допитував. Але мені дуже хотілося повернутися на Україну і я вирішив, що на батьківщині мене вже втомилися шукати. До того ж через знайомих передали: повертайся, піди до тодішнього екзарха України Філарета - він прийме на службу.

Я вагався: їхати - не їхати в Київ? І поїхав. Щоб зустрітися з Філаретом, прийшов у Володимирський кафедральний собор на службу. Читали акафіст священомученику Макарію, але його закінчення я не почув. Замість Філарета мене “прийняли” два чекісти: вони вийшли з паламарки і заарештували під час служби, прямо в соборі. Це була пастка. Вивели, заштовхали в машину і відвезли у відділ.

- Справу вже “розкручували” у Києві?

- Ні. У наручниках привезли в Тернопіль, до того ж слідчого. І через два роки продовжилася стара розмова. Почалися допити. Знайшли якусь людину, що підтвердила, що саме я стояв якось біля дзвіниці і виступав проти партії і уряду. Потім дві комсомолки теж впізнали в мені злочинця-антисовєтчика. Основою для обвинувачення був донос Якова Панчука, що я розповсюджувач антирадянської літератури і вигадок, які ганьблять державний устрій. Мене ознайомили з доносом. Моя старенька мама ходила до Панчука, просила, щоб він зм'якшив свої покази проти мене. Але той був невблаганним: “Нехай відповідає по всій суворості радянського закону”. Прокурор зажадав шість років позбавлення волі по статті 177 (поширення вигадок, що ганьблять Радянську систему). Стільки мені і дали.

- Тобто, Ви одержали термін на “всю котушку”?

- Це був 1983 рік, андроповські часи. Я пішов по етапу, відчув на собі всю систему тюремних принижень і був шокований. “Ти що, чернець, хотів граніт радянської влади роздовбати?“ - кричав на мене один сержант. Було дуже важко. Але ви знаєте, “кримінальні”, з якими я сидів у в'язниці, здалися мені куди більш порядними, шляхетними людьми, ніж ті, що писали доноси, “пізнавали” і “саджали” священиків. Вони ставилися до мене, як до політичного дисидента, по-доброму, з повагою, що в тих умовах було не просто. Я працював у механічному цеху слюсарем, зварником. День тягнувся, як рік.

- Вас звільнили при Горбачові?

- Так. Завдяки митрополиту Львівському Никодимові (нині - митрополит Харківський і Богодухівський). Цей відомий далеко за межами країни ієрарх нашої Церкви приїхав до мене у в'язницю і невідступно добивався мого звільнення. Він зустрічався з суддями, прокурорами, міліцейськими начальниками, уповноваженими в справах релігії. І, нарешті, в 1986 році мене звільнили під “слово честі” митрополита. Він привіз мене голеного і стриженого в собор святого Юра і три тижні, поки “не заріс”, забороняв мені виходити в місто. Я почав знову служити, згодом повернувся в Почаївську Лавру.

- А як же Ваші утискувачі?

- Панчука не було, Філарет назначив його в Черкаси. Але там він увійшов у конфлікт із Софронієм (правозахисник, що переслідувався владою як націоналіст, нині - єпископ Черкаський і Канівський). І Філарет вирішив повернути його в Почаїв, але вже в ранзі єпископа. Філарет любив проводити всякі підступні експерименти і тому назначив саме мені виводити Панчука на єпископську хіротонію. Я не міг ослухатися екзарха, але Панчуку сказав: “Я в Лаврі, і ви призначаєтеся туди єпископом. Ви знаєте Святе Письмо, знаєте, як поступали пастухи, щоб уникнути конфліктів: якщо ви направо, то я наліво, якщо ви наліво, то я направо”. Він почав запевняти: “Що ви, що ви! У нас не може бути конфліктів!“. Але потім не раз нарікав на владу: мовляв, зовсім розпустилися, якщо такі, як Пітірім, на волі. А через два місяці він вручив мені указ про призначення намісником жіночого монастиря в м. Кременці. Цей указ я зберігаю. Втім, я поїхав відновлювати монастир.

- Розповідають, що після зміщення Філарета з посади Предстоятеля УПЦ ченці з піснеспівами винесли Панчука з Почаївської Лаври і викинули за ворота. Він виявився єдиним єпископом, що підтримав свого колишнього патрона, розстриженого в ченці за злочини проти Церкви...

- Ніхто його не викидав. Коли в 1992 році на Харківському Соборі єпископи усунули Філарета й обрали Предстоятелем Церкви - Блаженнішого митрополита Володимира, всі православні сприйняли це як звільнення. Канула в минуле ера диктату КГБ, переслідування християнства в Україні. Звісно, Панчуку, що посадив за грати стількох священиків, без Філарета в Православній Церкві вже робити було нічого. Безумовно, Філарет мав на нього “компромату” більше, ніж пам'ятали люди. Він єдиний з єпископів, що не підписався під рішеннями Харківського Собору, тому був приречений іти слідом за Філаретом в розкол. І, коли братія в Почаєві зайшла в його покої, Панчук не здивувався, тільки попросив дозволу взяти якусь ковдру. Йому дозволили, тоді взяли за руки, вивели з монастиря і відпустили на всі чотири сторони. Зараз він права рука Філарета в УПЦ КП, захоплює православні храми на Рівенщині, словом, знову переслідує “антидержавні елементи”. А що він ще вміє? Жалюгідна особистість.

- А Ви входите в теперішні правозахисні організації?

- Я - правлячий архієрей у дуже складному, глибоко ушкодженому безбожжям регіоні. Потрібно будувати нові або відновлювати зруйновані церкви і собори, відроджувати духовне життя. Сильно шкодять і секти, і ті ж філаретівці, розпалюючи ворожнечу. Турбот - не перерахувати. Я ніколи і ніде не розповідав про свої митарства при комуністичному режимі. Навіщо? Господь кожному визначив свій шлях, єдиний.

“Звезда Рождества”, 2000 р.,
спеціальний додаток до газети “Независимость”

 

На початок сторінки