Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№2 (64)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Іконографія Різдва Христового

Де Христос - там перемога світла

Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до народу України

Мене арештували прямо в Володимирівському соборі…

Молитва серця

Преподобний Прохор

Роздуми про сенс життя

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Таємниця Снігової Королеви

Дитяча сторінка

Що душа бачить на "тому" світі?

Обережно - фальсифікація!

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 

 
    
З історії Церкви в Україні

Інтерв`ю з архієпископом і Пітіримом

МЕНЕ АРЕШТУВАЛИ ПРЯМО В ВОЛОДИМИРІВСЬКОМУ СОБОРІ…

- Батько після ГУЛАГу служив на Київщині відразу в декількох селах. Хоча ті роки були дуже важкими, але він вважав, що потрібно відкривати церкви, жити духовно, не очікуючи кращих обставин. Ось так я був вихований і охоче пішов по його стопах. Правда, спочатку я закінчив Київський будівельний інститут, у 1964 році. Заодно вивчав живопис і реставрацію. Але цивільним виконробом попрацював недовго: в наступному році прийняв чернечий постриг і вирішив поступити в духовну семінарію. Це було зовсім не просто.

Священики і їхні діти знаходилися під постійним контролем органів. Тому батька негайно викликали і запитали: куди ти відправив сина? Але батько благословив, і я поїхав у Загорськ, у Троїце-Сергієву Лавру. Щоб сховати від уповноваженого по справах релігії факт мого вступу в семінарію, мене зарахували на другий курс.

- Після семінарії ви відразу поїхали в Почаїв?

- Ні. Я її закінчив у 1969 році і ще декілька років продовжував послух ченцем у Троїце-Сергієвій Лаврі. Вчився далі, захистив кандидатську роботу.

Після Загорська я прибув у Свято-Успенську Почаївську Лавру. Процедура мого вселення тривала з 1972 по 1974 рік. Органи радянської влади не давали дозволу на прописку. Це знущання тривало два роки. Мене посилали “туди-сюди”, поки не пригрозив, що піду скаржитися, і то не в МВС СРСР, “а куди треба” (в ООН, закордонні посольства). Нарешті дозволили прописку в Лаврі, і начальник міліції поставив довгоочікуваний штамп.

- Історія з закриттям Почаївської Лаври для радянських часів, дійсно, унікальна. Адже Києво-Печерську Лавру закрили без шуму і скандалу. А з Почаївською не вийшло. Тодішній екзарх України Філарет забороняв священнослужити її насельникам за те, що вони відмовлялися покинути Лавру. Влада арештовувала їх, тримала за гратами, але свята обитель вистояла...

- Я думаю, це колись оцінять як подвиг. Серед ченців були фронтовики, що не з ім'ям Сталіна, а з ім'ям Христа ходили в атаки, потім прийняли постриг і вже нічого не боялися. Я вражений мужністю цих простих людей. Тоді влада шукала будь-який привід, щоб закрити монастир і оголосити, що ще з одним релігійним осередком покінчено. Скажімо, якби вони могли довести, що нас у монастирі 19 чоловік, а не 20, як передбачено владою, то монастир на цілком законних основах могли зняти з реєстрації і ліквідувати. Тому нових насельників не допускали і не прописували. Часто робили облави, забирали усіх, кого могли, відбирали документи, заштовхували у вантажівку, вивозили в Рівненську або Хмельницьку область, там віддавали документи, строго попереджали і відпускали. Та вранці всі наші послушники, куди б їх не завезли, вже стояли на службі. Тоді їх викликали в органи, і в результаті вони одержували по року, два або три позбавлення волі. Таких людей за моєї пам'яті було з 15, у тому числі і фронтовиків. Але вони і після в'язниці поверталися в Лавру.

Забирали не тільки насельників, але і працюючих у ній людей. Якщо хтось бачив в воротах людину в погонах, то кричав: “Начальство!”. Тоді всі бігли до інших воріт, якщо й там було те ж саме, бігли ховатися в сад. Тому що всіх виловлених фіксували, чи працює, на якій підставі і чи не експлуатує монастир “представників пролетаріату і трудового селянства”. Це теж могло стати причиною для його закриття. Та й саму Лавру, будівлі потрібно було берегти з останніх сил. Будівель багато, вони древні, не дай Боже, матимуть занехаяний вигляд - теж закриють і “перепрофілюють” під якийсь музей, як у Києві.

- А в якому році прийшла Ваша черга потрапити за грати?

- У 1980 році ситуація навколо Почаївської Лаври різко загострилася. В тих, хто виконував волю партії і хотів закрити монастир, урвався терпець. Їх “знаряддям” став сам настоятель монастиря, архімандрит Яків Панчук. Він по заздалегідь розробленому сценарію “виявив групу ченців-антисовєтчиків”. Вони були виселені з Лаври, а Панчук відкрив проти них “діло”: нібито ним була знайдена у великій кількості антирадянська література. Окремі примірники він передав в органи, і почалося слідство.

- І яка монастирська література вважалася антирадянською?

- Будь-яка! Переписаний від руки акафіст - вже самвидав! Виданий у Парижі часопис “Грані” - вже підрив держави! Але все це - тільки привід. Ціль - закриття Лаври. Почалися обшуки, допити. Одного ченця на допиті так побили, що він, повернувшись, через два дні помер, іншого вигнали, третього посадили. В квартирі моєї матері шість годин проводили обшук, потім у мене. Нічого не знайшли, але було зрозуміло, що “полювання” почалося. Розслідування вів слідчий з особливо важливих справ Тернопільської прокуратури Григорій Давидович Малай. І до мене дійшли чутки, що вони з Панчуком вже домовилися “сплести Пітіріму постоли”. Я втік. Поїхав у Москву до Святішого Патріарха Пімена. Розповів про все. Він порадив поїхати до знайомого надійного священика в глухе село і там перечекати, інакше заарештують. Був такий 82-літній о. Павло Буланов, жив він у Туркестані і був духівником єпархії. Я поїхав до нього і цілий рік жив там, служив у церкві, відправляв відкрито всі треби, ніхто мене не шукав і не допитував. Але мені дуже хотілося повернутися на Україну і я вирішив, що на батьківщині мене вже втомилися шукати. До того ж через знайомих передали: повертайся, піди до тодішнього екзарха України Філарета - він прийме на службу.

Я вагався: їхати - не їхати в Київ? І поїхав. Щоб зустрітися з Філаретом, прийшов у Володимирський кафедральний собор на службу. Читали акафіст священомученику Макарію, але його закінчення я не почув. Замість Філарета мене “прийняли” два чекісти: вони вийшли з паламарки і заарештували під час служби, прямо в соборі. Це була пастка. Вивели, заштовхали в машину і відвезли у відділ.

- Справу вже “розкручували” у Києві?

- Ні. У наручниках привезли в Тернопіль, до того ж слідчого. І через два роки продовжилася стара розмова. Почалися допити. Знайшли якусь людину, що підтвердила, що саме я стояв якось біля дзвіниці і виступав проти партії і уряду. Потім дві комсомолки теж впізнали в мені злочинця-антисовєтчика. Основою для обвинувачення був донос Якова Панчука, що я розповсюджувач антирадянської літератури і вигадок, які ганьблять державний устрій. Мене ознайомили з доносом. Моя старенька мама ходила до Панчука, просила, щоб він зм'якшив свої покази проти мене. Але той був невблаганним: “Нехай відповідає по всій суворості радянського закону”. Прокурор зажадав шість років позбавлення волі по статті 177 (поширення вигадок, що ганьблять Радянську систему). Стільки мені і дали.

- Тобто, Ви одержали термін на “всю котушку”?

- Це був 1983 рік, андроповські часи. Я пішов по етапу, відчув на собі всю систему тюремних принижень і був шокований. “Ти що, чернець, хотів граніт радянської влади роздовбати?“ - кричав на мене один сержант. Було дуже важко. Але ви знаєте, “кримінальні”, з якими я сидів у в'язниці, здалися мені куди більш порядними, шляхетними людьми, ніж ті, що писали доноси, “пізнавали” і “саджали” священиків. Вони ставилися до мене, як до політичного дисидента, по-доброму, з повагою, що в тих умовах було не просто. Я працював у механічному цеху слюсарем, зварником. День тягнувся, як рік.

- Вас звільнили при Горбачові?

- Так. Завдяки митрополиту Львівському Никодимові (нині - митрополит Харківський і Богодухівський). Цей відомий далеко за межами країни ієрарх нашої Церкви приїхав до мене у в'язницю і невідступно добивався мого звільнення. Він зустрічався з суддями, прокурорами, міліцейськими начальниками, уповноваженими в справах релігії. І, нарешті, в 1986 році мене звільнили під “слово честі” митрополита. Він привіз мене голеного і стриженого в собор святого Юра і три тижні, поки “не заріс”, забороняв мені виходити в місто. Я почав знову служити, згодом повернувся в Почаївську Лавру.

- А як же Ваші утискувачі?

- Панчука не було, Філарет назначив його в Черкаси. Але там він увійшов у конфлікт із Софронієм (правозахисник, що переслідувався владою як націоналіст, нині - єпископ Черкаський і Канівський). І Філарет вирішив повернути його в Почаїв, але вже в ранзі єпископа. Філарет любив проводити всякі підступні експерименти і тому назначив саме мені виводити Панчука на єпископську хіротонію. Я не міг ослухатися екзарха, але Панчуку сказав: “Я в Лаврі, і ви призначаєтеся туди єпископом. Ви знаєте Святе Письмо, знаєте, як поступали пастухи, щоб уникнути конфліктів: якщо ви направо, то я наліво, якщо ви наліво, то я направо”. Він почав запевняти: “Що ви, що ви! У нас не може бути конфліктів!“. Але потім не раз нарікав на владу: мовляв, зовсім розпустилися, якщо такі, як Пітірім, на волі. А через два місяці він вручив мені указ про призначення намісником жіночого монастиря в м. Кременці. Цей указ я зберігаю. Втім, я поїхав відновлювати монастир.

- Розповідають, що після зміщення Філарета з посади Предстоятеля УПЦ ченці з піснеспівами винесли Панчука з Почаївської Лаври і викинули за ворота. Він виявився єдиним єпископом, що підтримав свого колишнього патрона, розстриженого в ченці за злочини проти Церкви...

- Ніхто його не викидав. Коли в 1992 році на Харківському Соборі єпископи усунули Філарета й обрали Предстоятелем Церкви - Блаженнішого митрополита Володимира, всі православні сприйняли це як звільнення. Канула в минуле ера диктату КГБ, переслідування християнства в Україні. Звісно, Панчуку, що посадив за грати стількох священиків, без Філарета в Православній Церкві вже робити було нічого. Безумовно, Філарет мав на нього “компромату” більше, ніж пам'ятали люди. Він єдиний з єпископів, що не підписався під рішеннями Харківського Собору, тому був приречений іти слідом за Філаретом в розкол. І, коли братія в Почаєві зайшла в його покої, Панчук не здивувався, тільки попросив дозволу взяти якусь ковдру. Йому дозволили, тоді взяли за руки, вивели з монастиря і відпустили на всі чотири сторони. Зараз він права рука Філарета в УПЦ КП, захоплює православні храми на Рівенщині, словом, знову переслідує “антидержавні елементи”. А що він ще вміє? Жалюгідна особистість.

- А Ви входите в теперішні правозахисні організації?

- Я - правлячий архієрей у дуже складному, глибоко ушкодженому безбожжям регіоні. Потрібно будувати нові або відновлювати зруйновані церкви і собори, відроджувати духовне життя. Сильно шкодять і секти, і ті ж філаретівці, розпалюючи ворожнечу. Турбот - не перерахувати. Я ніколи і ніде не розповідав про свої митарства при комуністичному режимі. Навіщо? Господь кожному визначив свій шлях, єдиний.

“Звезда Рождества”, 2000 р.,
спеціальний додаток до газети “Независимость”

 

На початок сторінки

Купить диплом Саратов там.