Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№1 (63)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Святий апостол, первомученик і архідиякон Стефан

Про новий і старий стиль

Високопреосвященніший Василій,
архієпископ Запорізький і Мелітопольский

"Яким я бачу Православ'я в третьому тисячолітті"

Хресний хід викликає дощ

Сила храму

...і от сіті діавола ізбави мя

З усього світу...

Новозбудований храм у Жовкві

Чому так чиниш, брате?

Зірка Пана замість Вифлеємської та фальшивий Миколай

Що душа бачить на "тому" світі?

Нехай покарає мене святий Миколай...

Дух і буква

Свята ніч

На допомогу вчителю "Християнської етики"
ВЕРТЕП

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Костенко

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 

 
    

СВЯТА НІЧ

Коли мені було п'ять років, мене спостигло дуже велике горе. Більшого горя я, здається, не знала з тих пір. Померла моя бабуся. До самої смерті вона проводила свої дні, сидячи у своїй кімнаті, на канапі, і розповідала нам казки.

Бабуся сиділа і розповідала - з ранку до вечора - а ми, діти, тихо сиділи біля неї і слухали. Чудовим було це життя! Нікому не жилося так, як нам.

Лише дещо збереглося в мене в пам'яті про мою бабусю. Пам'ятаю, що в неї були гарне, біле, як сніг, волосся, що вона ходила, зовсім згорбившись, і постійно в'язала панчоху.

Пам'ятаю ще, що, скінчивши розповідати якусь казку, вона клала мені на голову руку і говорила:

- І все це така ж правда, як те, що ми зараз бачимо один одного.

Пам'ятаю я і те, що вона вміла співати чудесні пісні, але співала вона їх не часто.

Пам'ятаю ще маленьку молитву і псалом, яким вона мене навчила.

Про всі казки, що вона мені розповідала, у мене залишився лише блідий, неясний спогад. Тільки одну з них я пам'ятаю так добре, що могла б переказати її. Це маленька легенда про Різдво Христове.

От майже усе, що я можу пригадати про свою бабусю, крім того, що я запам'ятала найкраще, - відчуття великої втрати, коли вона покинула нас.

Я пам'ятаю той ранок, коли канапа виявилася порожньою і було неможливо уявити, коли ж скінчиться цей день. Цього я не забуду ніколи.

І ще пам'ятаю я, як нас, дітей, підвели до усопшої, щоб ми попрощалися з нею і поцілували її руку. Ми боялися цілувати покійницю, але хтось сказав нам, що це останній раз, коли ми можемо подякувати бабусі за всі радості, що вона нам доставляла.

І я пам'ятаю, як казки і пісні разом із бабусею поїхали з нашого подвір'я, покладені в довгий, чорний ящик, і ніколи більше вони не повернулися.

Щось пішло тоді з життя. Ніби назавжди замкнули двері в широкий, прекрасний, чарівний світ, у якому ми колись вільно бродили. І нікого не знайшлося, хто зумів би відкрити ці двері.

Ми поступово навчилися гратися з ляльками і іграшками, і жити так, як всі інші діти, і могло здатися, що ми більше не тужимо за бабусею і не згадуємо про неї.

Але навіть і в цю хвилину, через сорок років, коли я сиджу і згадую легенди про Христа у моїй пам'яті випливає казка про Різдво Христове, яку любила розповідати бабуся. І мені хочеться самій розповісти її.
 


Це було в Різдвяний святвечір, коли всі поїхали на ніч у церкву, крім бабусі і мене. Ми були самі у всьому будинку. Нас не взяли, тому що одна з нас була ще занадто мала, друга - занадто стара. І обидві ми горювали через те, що не можемо побувати на Всеношній і побачити сяйво різдв'яних свічок.

І коли ми самотньо сиділи вдома, бабуся почала розповідати.

- Колись один чоловік, - сказала вона, - у темну ніч пішов щоб роздобути вогню. Він переходив від оселі до оселі і стукав.

- Поможіть мені, добрі люди! - просив він. - Моя дружина тільки що народила дитину, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її і немовля.

Але була глибока ніч і всі люди спали. Ніхто не відзивався на його прохання.

Чоловік ішов усе далі і далі. Нарешті, він зауважив вдалині мерехтливе полум'я. Він направився в той бік і побачив вогонь під відкритим небом. Безліч білих овець спали навколо вогнища, а старий пастух сидів і стеріг свою отару.

Коли чоловік, що шукав вогню, підійшов до овець, він побачив, що в ногах пастуха лежать і сплять троє псів. При його наближенні всі три пси прокинулися, розкрили свої широкі пащі, збираючись загавкати, але не видали жодного звуку. Він бачив, як шерсть наїжачилася на їх спинах, як їх гострі білі ікла люто заблищали у світлі вогнища, і як усі вони кинулися на нього. Він відчув, що одна схопила його за ногу, друга - за руку, третя вчепилася йому в горло. Але щелепи і зуби не корилися собакам, і, не завдавши йому ні найменшої шкоди, вони відійшли вбік.

Він хотів йти тепер далі. Але вівці лежали так тісно одна біля одної, спина до спини, що він не міг пробратися між ними. Тоді він по їхніх спинах пішов вперед, до вогнища. І жодна вівця не прокинулась і навіть не поворухнулася.

Дотепер бабуся вела розповідь не зупиняючись, але тут я не змогла стриматися, щоб її не перебити.

- Чому ж, бабусю, вони продовжували спокійно лежати? Адже вони такі полохливі? - запитала я.

- Про це ти незабаром довідаєшся, - відповіла бабуся і продовжила свою розповідь.

- Коли чоловік достатньо наблизився до вогню, пастух підняв голову. Це був похмурий старий, грубий і непривітний з усіма. І, коли він побачив, що до нього наближається незнайомець, він схопив довгий, шпичастий посох, з яким ходив завжди за отарою, і кинув у прибульця. І посох зі свистом полетів прямо в незнайомця, але, не вдаривши його, відхилився убік і пролетів мимо, в інший кінець поля.

Коли бабуся дійшла до цього місця, я знову перервала її.

- Чому ж посох не влучив у цього чоловіка?

Але бабуся нічого не відповіла мені і продовжувала свою розповідь:

- Чоловік підійшов тоді до пастуха і сказав йому: “Друже, допоможи мені, дай мені вогню! Моя дружина тільки що народила дитину, і мені треба запалити вогонь, щоб зігріти її і немовля!”

Старий хотів відмовити, але згадав, що собаки не змогли вкусити цього чоловіка, вівці не розбіглися від нього і посох не зачепив його, і йому стало не по собі, він не посмів відмовити йому.

- Бери скільки тобі потрібно! - сказав пастух.

Але вогнище майже догоріло і не залишалося більше жодного поліна, жодного сучка, лежала тільки велика купа жару; у незнайомця ж не було ні лопати, ні совка, яким він міг би набрати собі червоних вуглин.

Побачивши це, пастух повторив:

- Бери скільки тобі потрібно! - і зловтішився при думці, що чоловік не зможе взяти з собою вогню.

Але той нахилився, вибрав вуглини з попелу голими руками і поклав їх в полу свого одягу. І вуглини не обпекли йому рук, коли він брав їх, і не пропалили його одягу, коли він у полі поніс їх, немов це були яблука чи горіхи.

Отут я втретє перебила:

- Бабусю, а чому вуглини не обпекли його?

- Дізнаєшся потім, - сказала бабуся і продовжила далі.

- Коли лютий і сердитий пастух побачив усе це, він дуже здивувався: “Що це за ніч, і собаки не кусають, і вівці не лякаються, і посох не вбиває і вогонь не палить?” - Він затримав незнайомця і запитав:

- Що це за ніч така? І чому всі тварини і речі такі милостиві до тебе?

- Я не можу тобі цього пояснити, якщо ти сам цього не бачиш! - відповів незнайомець і пішов своєю дорогою, щоб швидше розвести вогонь і зігріти свою дружину і немовля.

Пастух вирішив не випустити цього чоловіка з поля зору, поки йому не стане ясно, що все це означає. Він підвівся і пішов за ним слідом. І пастух побачив, що в незнайомця немає навіть хатини для житла, що дружина його і новонароджене немовля лежать у гірській печері, де немає нічого, крім голих, холодних кам'яних стін. Пастух подумав, що бідне безневинне немовля може на смерть змерзнути в цій печері, і, хоча він був суворою людиною, він розчулився до глибини душі, і вирішив допомогти малятку. Знявши з плечей свою торбину, він вийняв відтіля м'яку білу овчину і віддав її незнайомцю, щоб той закутав в неї немовля.

І в ту саму мить, коли виявилося, що і він теж може бути милосердним, очі його відкрилися, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого раніш не міг чути.

Він побачив, що навколо нього стоять щільним кільцем ангелочки зі срібними крильцями. І кожний з них тримає в руках арфу, і всі вони співають дзвінкими голосами про те, що в цю ніч народився Спаситель, що викупить світ від гріха.

Тоді пастух зрозумів, чому усе в природі так раділо в цю ніч, і ніхто не міг заподіяти зла чоловікові, що прийшов до нього.

Оглянувшись, пастух побачив, що ангели були всюди. Вони сиділи в печері, спускалися з гори і літали в піднебессі; вони йшли по дорозі величезним гуртом і, коли проходили мимо, зупинялися і з благоговінням дивилися на немовля. Всюди панували тріумф, радість і спів...

Все це пастух побачив в нічній пітьмі, в якій раніше нічого не міг розгледіти. Зрадівши, що очі його відкрилися, він впав на коліна і став дякувати Богу.

Тут бабуся зітхнула і сказала:

- Але те, що бачив пастух, ми теж могли б побачити, тому що ангели літають у піднебессі кожну Різдвяну ніч. Якби ми тільки вміли дивитися.

І, поклавши мені руку на голову, бабуся додала:

- Запам'ятай це, тому що це така ж правда, як те, що ми бачимо один одного. Справа не у свічках і лампадах, не в сонці і місяці, а в тому, щоб мати очі, що могли б бачити велич Господа!

Сельма Лагерльоф,
переклад зі шведської.

 

РОЖДЕСТВЕНСКОЕ

В яслях спал на свежем сене
Тихий крошечный Христос.
Месяц, вынырнув из тени,
Гладил лен Его волос...
Бык дохнул в лицо Младенца
И, соломою шурша,
На упругое коленце
Засмотрелся, чуть дыша.
Воробьи сквозь жерди крыши
К яслям хлынули гурьбой,
А бычок, прижавшись к нише,
Одеяльце мял губой.
Пес, прокравшись к теплой ножке,
Полизал ее тайком.
Всех уютней было кошке
В яслях греть Дитя бочком...
Присмиревший белый козлик
На чело Его дышал,
Только глупый серый ослик
Всех беспомощно толкал:
“Посмотреть бы на Ребенка
Хоть минуточку и мне!”
И заплакал звонко-звонко
В предрассветной тишине...
А Христос, раскрывши глазки,
Вдруг раздвинул круг зверей
И с улыбкой, полной ласки,
Прошептал: “Смотри скорей!..”

Саша Черный
(1880-1932)


 

На початок сторінки